Таких порядка може бути два:
Для тих хто вважає трансгендерність проявом ідентичності, а перехід (зміна імені, займенників, іміджу, аксесуарів, манер, стратегій спілкування, медична корекція статі бажаного ступеня) зовнішнім вираженням ідентичності - першопричина це незалежна гендерна ідентичність, від якої вже залежить вибір робити перехід чи ні, та наскільки, щоб інші люди теж правильно їх ідентифікували. У ций класифікації достатньо ідентичності щоб вже _бути_ транс, а статева/гендерна дисфорія та перехід опціональні. Дисфорія розглядається як психологічний симптом що розвивається від взаємодії з суспільством що не бачить ідентичності за "неправильним" тілом або набором соціальних маркерів, а перехід як компроміс з суспільством.
Для тих хто вважає трансгендерність самою потребою у переході, а ідентичність у цьому процесі пізніше підтягується вслід за зміною соціального статсу та специфічним досвідом - першопричина це незалежна статева/гендерна дисфорія, від якої залежить мотивація до переходу, та усвідомлення гендерної ідентичності у взаємодії з іншими людьми до та після переходу. У цій класифікації недостатньо ідентичності щоб _вважатися_ транс, наявність дисфорії поміщає людину у суперпозицію між транс та цис статусом, і тільки з переходом людина починає _бути_ трансом. Дисфорія розглядається як соматичний розлад, перехід як підтримуюча терапія (яка потрібна людині хоч у мегаполісі, хоч на дикому острові), а ідентичність як побічний психологічний ефект при соціалізації у різних ролях.
Чому люди приходять до настільки різних класифікацій?
Після двох років занурення у тему РАС (та діагностики у себе) я прийшов до висновку що це залежить від нейротипу. Навіть серед нейротипових нема двох однакових нервових систем, годі й казати про нейровідмінних. Статева/гендерна дисфорія також має широкий спектр причин та проявів, якщо розглядати її як соматичний розлад, як РАС. А те що серед трансперсон в 3-5 разів більше аутистів ніж серед цисів додає ще більше різномаїття точок зору.
Тобто, це залежить від базового сприйняття людини купи речей - їх тіла, відчуттів, емоцій, думок; внутрішніх та зовнішніх сенсорних стимулів; контактів з окремими людьми та спільнотами; розпізнання випадковостей, закономірностей, кореляцій та правил; рівню чутливості до всього цього; рівню толерантності до змін та несподіванок.
Від того чи розділяє вона для себе ці сотні стимулів, чи для неї це декілька щільних потоків, чи всі вони сплітаються у непроникну стіну; чи вона обробляє один потік швидше за інший, чи якісь потоки для неї взагалі недоступні чи неосяжні; наскільки вона здатна інтерпретувати ці дані для подальшого сортування на причини та наслідки; наскільки стійка до розчарування щоб дискомфорт перетворився на мотивацію щось вдіяти, а не впасти у заперечення, істерику або депресію; наскільки витривала щоб довести дії до задовільного результату; наскільки добре знає себе щоб розуміти що саме для неї "достатньо"; наскільки вважає себе гідною того "достатньо"...
На всіх цих етапах дуже багато чого може піти по-різному саме від різної конфігурації нервової системи. Тут майже нема простору для вибору.
То цей пазл може складатися у дуже різній послідовності, та кількість деталей різна, та вони мають різні форми та пази. Саме тому для різних трансперсон дисфорія відчувається з різною інтенсивністю від різних тригерів. А іноді не відчувається взагалі, лише впливає на життя опосередковано крізь інші психосоматичні симптоми та психічні розлади (ангедонію, дистимію, дисоціацію, гіпо- або гіперсексуальність, РХП, МРО, субособистості, трудоголізм, хімзалежності, етс.), та може вийти на поверхню лише від якогось катарсису, шоку, психотерапії, містичного досвіду чи наслідків важкої хвороби. А буває у мозку спокійно дозрівають сенсорні/соціальні структури до того щоб її свідомо осягнути аж в 30-40 років.
Навіть якщо у підсумку у всіх них доволі схожий перехід (опцій та комбінацій не так вже й багато) та однаковий транс-статус, суб'єктивно вони пройшли настільки різний шлях до цього, що вони його раціоналізують дуже різними науковими, наукоподібними та філософськими теоріями.
І у якомусь ступені кожен з них проєцює свій процес усвідомлення дисфорії (або альтернативних відчуттів-мотивів), камінг-ауту, переходу та ейфорії від нього на всіх інших трансперсон, та їх місце у циснормативному суспільстві. Бо що б там не вивчали вчені, скільки б не лікували лікарі - довіри до них у трансперсон мало - цілком виправдано. Для більшості з нас немає іншого надійного джерела істини крім самих себе. А хтось навіть самим собі не довіряє.
З чого я роблю висновок що порозуміння між цими двома групами трансперсон неможливе. Бо за моїми польовими спостереженнями люди не здатні толерувати досвід який самим фактом свого існування (навіть без егоцентричних чи ксенофобних інтерпритацій) нібито знецінює їх досвід. Або досвід їх минулої версії, якої вже нема, ніби це знецінює їх пройдений шлях - "це що, мені впарюють що мені було б краще вчинити інакше, тримають за довбня?". Або досвід їх близьких людей, ніби різні класифікації досвіду знецінюють їх стосунки - "це що, нас прогинають виправдовуватись та доводити нашу справжність та щирість?". Починається спорудження солом'яних опудал на кшалт "Якщо для когось трансгендерність це ідентичність, то це ж передбачає можливість помилитися і передумати, та ставить під сумнів доцільність переходу взагалі, отже людину начебто можливо переконати не калічити себе дарма, ґвалт, йобані квіри пропагують конверсіонку" або "Якщо для когось дисфорія це розлад, то це ж заборона переходу тим у кого такого розладу нема, або не усі симптоми наявні, або диферинціювати з РАС/ДРІ/шизофренією складно, а потреба у переході у людини все одно є, ґвалт, йобані трансмеди пропагують біоесенціалізм та гейткіпінг" та боротьба з ними, замість конструктивного діалогу та пошуку спільних потреб - дружні чинуші та політики, інклюзивні протоколи діагностики, компетентні лікарі, доступ до різних медичних та юридичних процедур як за діагнозом, так і за інформованою згодою, з різними умовами покриття медгарантіями та страховкою, або цілком за власний кошт зате без будь-якого контролю, щоб ніхто не лишився ображеним. Ото не рефлексують та не терапевтують свої давні травми та комплекси, ховають їх під маскою рятівника всіх інших пригнічених, борються за все хороше проти всього поганого, а потім всюди відчувають загрозу, вишукують зрадників, допитують, чують лише те що бояться почути, знаходять за що зневажати, розривають стосунки на випередження. Бо майже у всіх нас все це було колись насправді, без можливості відповісти, а тепер ось нарешті можна відігратись. Якщо небезпеки нема - знайдем, бо це відчуття звичне, і цим воно безпечніше за пошук контакту з іншим. У цих дорослих людей самосприйняття завмерло в дитячій безпораднсті, і цінність чужого іншого досвіду позбавляє іх самих цінності та права жити за своїми цінностями. Ця спільнота якось непомітно перетворилась з місця сили на яму заохочення інфантилізму.
А якщо навіть всередені транс-спільноти нема консенсусу по праву на класифікацію свого досвіду без засудження та звинувачень, то вона ніколи не зможе вибороти для себе більш складні людські права у суспільстві.
