Класифікації транс-досвіду

Після семи років споглядань та участі у суперечках "хто справжній транс а хто позер" я нарешті докопався до його джерела - різний порядок усвідомлення причин та наслідків у житті трансперсони. Саме з нього виходить різна класифікація досвіду та широта включеня до транс-парасольки.

Таких порядка може бути два:

Для тих хто вважає трансгендерність проявом ідентичності, а перехід (зміна імені, займенників, іміджу, аксесуарів, манер, стратегій спілкування, медична корекція статі бажаного ступеня) зовнішнім вираженням ідентичності - першопричина це незалежна гендерна ідентичність, від якої вже залежить вибір робити перехід чи ні, та наскільки, щоб інші люди теж правильно їх ідентифікували. У ций класифікації достатньо ідентичності щоб вже _бути_ транс, а статева/гендерна дисфорія та перехід опціональні. Дисфорія розглядається як психологічний симптом що розвивається від взаємодії з суспільством що не бачить ідентичності за "неправильним" тілом або набором соціальних маркерів, а перехід як компроміс з суспільством.

Для тих хто вважає трансгендерність самою потребою у переході, а ідентичність у цьому процесі пізніше підтягується вслід за зміною соціального статсу та специфічним досвідом - першопричина це незалежна статева/гендерна дисфорія, від якої залежить мотивація до переходу, та усвідомлення гендерної ідентичності у взаємодії з іншими людьми до та після переходу. У цій класифікації недостатньо ідентичності щоб _вважатися_ транс, наявність дисфорії поміщає людину у суперпозицію між транс та цис статусом, і тільки з переходом людина починає _бути_ трансом. Дисфорія розглядається як соматичний розлад, перехід як підтримуюча терапія (яка потрібна людині хоч у мегаполісі, хоч на дикому острові), а ідентичність як побічний психологічний ефект при соціалізації у різних ролях.

Чому люди приходять до настільки різних класифікацій?

Після двох років занурення у тему РАС (та діагностики у себе) я прийшов до висновку що це залежить від нейротипу. Навіть серед нейротипових нема двох однакових нервових систем, годі й казати про нейровідмінних. Статева/гендерна дисфорія також має широкий спектр причин та проявів, якщо розглядати її як соматичний розлад, як РАС. А те що серед трансперсон в 3-5 разів більше аутистів ніж серед цисів додає ще більше різномаїття точок зору.

Тобто, це залежить від базового сприйняття людини купи речей - їх тіла, відчуттів, емоцій, думок; внутрішніх та зовнішніх сенсорних стимулів; контактів з окремими людьми та спільнотами; розпізнання випадковостей, закономірностей, кореляцій та правил; рівню чутливості до всього цього; рівню толерантності до змін та несподіванок.

Від того чи розділяє вона для себе ці сотні стимулів, чи для неї це декілька щільних потоків, чи всі вони сплітаються у непроникну стіну; чи вона обробляє один потік швидше за інший, чи якісь потоки для неї взагалі недоступні чи неосяжні; наскільки вона здатна інтерпретувати ці дані для подальшого сортування на причини та наслідки; наскільки стійка до розчарування щоб дискомфорт перетворився на мотивацію щось вдіяти, а не впасти у заперечення, істерику або депресію; наскільки витривала щоб довести дії до задовільного результату; наскільки добре знає себе щоб розуміти що саме для неї "достатньо"; наскільки вважає себе гідною того "достатньо"...

На всіх цих етапах дуже багато чого може піти по-різному саме від різної конфігурації нервової системи. Тут майже нема простору для вибору.

То цей пазл може складатися у дуже різній послідовності, та кількість деталей різна, та вони мають різні форми та пази. Саме тому для різних трансперсон дисфорія відчувається з різною інтенсивністю від різних тригерів. А іноді не відчувається взагалі, лише впливає на життя опосередковано крізь інші психосоматичні симптоми та психічні розлади (ангедонію, дистимію, дисоціацію, гіпо- або гіперсексуальність, РХП, МРО, субособистості, трудоголізм, хімзалежності, етс.), та може вийти на поверхню лише від якогось катарсису, шоку, психотерапії, містичного досвіду чи наслідків важкої хвороби. А буває у мозку спокійно дозрівають сенсорні/соціальні структури до того щоб її свідомо осягнути аж в 30-40 років.

Навіть якщо у підсумку у всіх них доволі схожий перехід (опцій та комбінацій не так вже й багато) та однаковий транс-статус, суб'єктивно вони пройшли настільки різний шлях до цього, що вони його раціоналізують дуже різними науковими, наукоподібними та філософськими теоріями.

І у якомусь ступені кожен з них проєцює свій процес усвідомлення дисфорії (або альтернативних відчуттів-мотивів), камінг-ауту, переходу та ейфорії від нього на всіх інших трансперсон, та їх місце у циснормативному суспільстві. Бо що б там не вивчали вчені, скільки б не лікували лікарі - довіри до них у трансперсон мало - цілком виправдано. Для більшості з нас немає іншого надійного джерела істини крім самих себе. А хтось навіть самим собі не довіряє.

З чого я роблю висновок що порозуміння між цими двома групами трансперсон неможливе. Бо за моїми польовими спостереженнями люди не здатні толерувати досвід який самим фактом свого існування (навіть без егоцентричних чи ксенофобних інтерпритацій) нібито знецінює їх досвід. Або досвід їх минулої версії, якої вже нема, ніби це знецінює їх пройдений шлях - "це що, мені впарюють що мені було б краще вчинити інакше, тримають за довбня?". Або досвід їх близьких людей, ніби різні класифікації досвіду знецінюють їх стосунки - "це що, нас прогинають виправдовуватись та доводити нашу справжність та щирість?". Починається спорудження солом'яних опудал на кшалт "Якщо для когось трансгендерність це ідентичність, то це ж передбачає можливість помилитися і передумати, та ставить під сумнів доцільність переходу взагалі, отже людину начебто можливо переконати не калічити себе дарма, ґвалт, йобані квіри пропагують конверсіонку" або "Якщо для когось дисфорія це розлад, то це ж заборона переходу тим у кого такого розладу нема, або не усі симптоми наявні, або диферинціювати з РАС/ДРІ/шизофренією складно, а потреба у переході у людини все одно є, ґвалт, йобані трансмеди пропагують біоесенціалізм та гейткіпінг" та боротьба з ними, замість конструктивного діалогу та пошуку спільних потреб - дружні чинуші та політики, інклюзивні протоколи діагностики, компетентні лікарі, доступ до різних медичних та юридичних процедур як за діагнозом, так і за інформованою згодою, з різними умовами покриття медгарантіями та страховкою, або цілком за власний кошт зате без будь-якого контролю, щоб ніхто не лишився ображеним. Ото не рефлексують та не терапевтують свої давні травми та комплекси, ховають їх під маскою рятівника всіх інших пригнічених, борються за все хороше проти всього поганого, а потім всюди відчувають загрозу, вишукують зрадників, допитують, чують лише те що бояться почути, знаходять за що зневажати, розривають стосунки на випередження. Бо майже у всіх нас все це було колись насправді, без можливості відповісти, а тепер ось нарешті можна відігратись. Якщо небезпеки нема - знайдем, бо це відчуття звичне, і цим воно безпечніше за пошук контакту з іншим. У цих дорослих людей самосприйняття завмерло в дитячій безпораднсті, і цінність чужого іншого досвіду позбавляє іх самих цінності та права жити за своїми цінностями. Ця спільнота якось непомітно перетворилась з місця сили на яму заохочення інфантилізму.

А якщо навіть всередені транс-спільноти нема консенсусу по праву на класифікацію свого досвіду без засудження та звинувачень, то вона ніколи не зможе вибороти для себе більш складні людські права у суспільстві.

Репродуктивний фронт

Коли вже про жіночий призов та мобілізацію почали сратись феміністки-ухилянтки з жінками-військовослужбовицями, то не гріх викласти цю копіпасту повідомлень з транс-чату у 2022. Той самий срач проти тих самих аргументів псевдо-борцунес за рівні права без рівних обов'язків: "а жінок все життя примушують народжувати", "армія у мирний час це чоловічий привілей, от хай повигрібають зараз", "строкова служба - то санаторій та соціальний ліфт, війна - то почесний ризик, а материнство - це десятиріччя невдячної каторги" та замикає це коло "а хто буде народжувати та ростити нових людей якщо жінки підуть воювати?" (жінки не зобов'язані державі відновлювати демографію, примус неприпустимий, навіть заохочувати соціалкою народжувати більше 2 дітей це вже тиск, але ж тільки вони це можуть!). Далі - відповідь їм трансчоловіка (людина що змінює стать з жіночої на чоловічу з усіма документами) який ще у 2021 на ВЛК був визнаний повністю придатним для військової служби, як повноцінний чоловік та медик. Але як людина що колись була здатна народити він дійсно знає про що говорить, а не просто "менсплейнить".

~ ~ ~

Мені здається, має місце непорозуміння стосовно значення поняття "обов'язковий призов". Це не синонім слова “мобілізація”, яке зазвичай використовується в контексті війни; вони існують паралельно та спрямовані на абсолютно різні групи чоловічого населення з різними наслідками.

Обов'язковому призову на строкову службу, який відбувається в мирний час двічі на рік, підлягають усі призовники (чоловіки у віці від 18 до 27 років), які не мають встановлених медичних протипоказань або підстав для права на відстрочку на момент проведення чергового призову. Мобілізації, яка проводиться за указом Президента, як правило, у разі оголошення воєнного або надзвичайного стану, підлягають військовозобов'язані (чоловіки до 60 років, які мають військову спеціальність або без такої, але старші 27 років) [вже старші 25] по мірі потреби армії в конкретних групах фахівців. Хвилі мобілізації у нас відбуваються з 2014 року паралельно з призовами, тому подібне змішування понять в очах людей, яких ці процеси особисто не стосуються, цілком нормальне.

Також, на мій погляд, на даному етапі в нашій країні прирівнювати військовий обов'язок чоловіків та репродуктивну працю жінок як певний “договір” докорінно неправильно, оскільки з точки зору законодавства про військову службу чоловік фактично є власністю держави, чого не можна сказати про жінок, чиє репродуктивне "пригноблення" існує на рівні культури та очікувань конкретних людей.

Щоб проілюструвати в чому різниця, спробуємо уявити життя умовної Марічки в уявній Україні, де репродуктивний обов'язок жінок є симетричним військовому у чоловіків.

Жила собі наша Марічка 17 років і горя не знала, як тут в останньому класі школи її і всіх інших дівчат централізовано направили в районний пологовий будинок для проходження медкомісії на предмет визначення категорії придатності до дітонародження і постановки на облік з заведенням особової справи. Комісію проходили ланцюжком, з демонстрацією власного оголеного тіла перед 3-4 лікарями за раз (і добре якщо до кабінету вона заходила одна, а не одразу групою для економії часу). Для нас [трансгендерних людей] тут не секрет, якою захоплюючою пригодою є комісія у військкоматі, особливо якщо тебе за руку не проводить психіатр з мільйоном пояснень чому тебе не чіпати.

Наша Марічка була цілком здорова, легку короткозорість -3 лікарі перешкодою не вважали, тому отримала вона першу категорію «придатна без обмежень», новеньке свідоцтво про приписку до районного пологового будинку і радісну новину, що як тільки їй виповниться 18 - у неї буде рівно одна спроба вступити до вузу, щоб отримати підставу на відстрочку, інакше відправиться вона найближчої осені на два роки до репродуктивного табору виконувати обов'язок перед Батьківщиною (ось це і є обов'язковий призов). Якщо спробує відмовитися або не з'явитися - знайдуть, і будуть наслідки аж до кримінальної відповідальності.

Але Марійці пощастило, вона вступила, принесла довідку з університету і отримала свою відстрочку на рік, далі процедура з довідкою повторюється щороку. Але яка ж невдача - навчання триває всього п'ять років, і після його закінчення 23-річній Марічці все одно доведеться відправитися до репродуктивного табору, правда вже на менший час, всього на півтора року. Щоб цього уникнути, вона за свої гроші оплачує навчання на кафедрі материнства протягом трьох років у своєму університеті, займаючись там додатково по суботах, складає фінальний іспит і отримує статус "мати запасу", який звільняє від призову. Тепер вона може спокійно жити, якщо тільки Батьківщина не вважатиме за потрібне її мобілізувати безстроково у разі чергової демографічної кризи до досягнення нею 60 років (так, дещо фантастично, але справедливості заради це верхня межа мобілізації чоловіків), ймовірність виникнення якої за її життя складе 84%, якщо вона не дитина попередньої війни, пардон, кризи. Відмовишся - знову ж таки, кримінальна відповідальність.

І про виїзд з країни в такий період можеш навіть не мріяти, держава може потребувати твоїх пологів, вибачте. У ході цього спокійного життя вона на законодавчому рівні не зможе офіційно працевлаштуватися ніде без надання дійсного квитка про облік в пологовому будинку у відділі кадрів, а також повинна буде негайно повідомляти в пологовий будинок про зміну місця проживання (закріплюючись за новим якщо виїжджає за межі району) або про інші серйозні зміни в її житті, інакше - будь добра, плати штраф.

До речі, про самі ці квитки і інформацію з них, доступну будь-якому кадровику/начальнику. Ось наша Марічка відносно здорова і для неї це ролі не грає. А, наприклад, її подругу Софійку визнали непридатною за станом здоров'я і зняли з обліку, от тільки тепер про її діагноз ВІЛ зможе дізнатися фактично будь-який майбутній роботодавець просто відкривши положення про медкомісію, оскільки у білому квитку (який вона все ще зобов'язана надати при влаштуванні на роботу) вказується номер статті, за якою вона непридатна, а в статті 5 ВІЛ-інфекція - єдиний діагноз. Медична таємниця - ні, не чули.

[До речі з "транссексуалізмом" у нас списують за дуже цікавою статтею, з якою тебе по "офіційній" причині або тупо через ксенофобію до ряду робіт не допустять]

Правда ж, нагадує це фантазію а-ля “The Handmaid’s Tale”, а не сучасні українські реалії?

Щось мені підказує, що навіть спроба протягнути щось подібне викликала б стогін про права людини і зраду з кожної праски.

Жінки безперечно зазнають дискримінації на рівні культури і стереотипів суспільства, і в середньому виконують несправедливо велику частину домашньої роботи, але на рівні системи і закону саме чоловіки вважаються власністю держави і витратним матеріалом. І тому у чоловічої частини населення питання не в «неправильному виборі на основі ілюзій» або відсутності механізмів захисту від гноблення, а в прямій відсутності вибору як такого і наявності системи прямого примусу на законодавчому рівні.

Ніхто жінку в нашій країні мати дитину не змушує - крапка. Ні штрафів, ні строку їй за відсутність дітей не світить; максимум, що було подібного - це податок на бездітність у СРСР - та й той застосовувався до всіх. Народження дитини тягне за собою купу санкцій з боку роботодавців, неінклюзивної інфраструктури та інше. Тобто це вибір із заздалегідь очевидно негативними наслідками, який жінка тим не менш здійснює за власним бажанням - припускаю, що під тиском культурних традицій, але все ж добровільно. У екстрених випадках гарячі лінії, контрацепція, аборти, відмова від новонародженої дитини, інтернати для доросліших дітей - ці милиці не ідеальні, але вони є, їх розвиток заохочується. В чоловіків їх менше [і меншає]. А шкода їх фізичному та психічному здоров'ю, насилля, смертність та суїцид, навіть на строковій службі, співставна з материнською смертністю та домашнім насиллям.

Проведення паралелей між військовим обов’язком і народженням дітей мало б більше сенсу при армії на кшталт США. Ось у них так, останній призов був давненько, в 1973, і останні десятиліття ніхто тебе прямо в армію йти не змушує - система просто так влаштована, що для величезного пласту людей це єдиний можливий вибір для доступу до нормального життя. А з наслідками цього вибору ветерани потім залишаються один на один і їм просто кажуть - ну ви ж знали на що йшли, самі винні.

Їх непрямі фактори типу студентських боргів та квот для військових справді схожі на репродуктивний тиск у нашому суспільстві. А як підеш на їх поводу - так “thank you for your service” і "мати-героїня" у публічній сфері, але "проблеми бездомних ветеранів з птср це їхня особиста відповідальність" і "понароджували тут, а потім прогодувати не можуть" на практиці.

"Війна буває раз на п'ятдесят років, а народжувати жінки повинні завжди" звучить дуже красиво, але якщо замислитись - середня тривалість життя у нас зараз довше, то ж вона станеться в житті майже кожного чоловіка, у деяких особливо невдалих і по кілька разів, оскільки війни бувають і частіше. Жінок-чайлдфрі у нас більше, ніж чоловіків для яких призов або мобілізація ніколи не були проблемою.

З чого ми можемо зробити висновок, що становище українських жінок відповідає швидше реаліям американських чоловіків у даному аспекті, але не своїх співвітчизників чоловічої статі. А отже, це привілей і дуже солідний. В рамках нашої країни майно без права вибору - чоловіки, об'єкт маніпуляцій і шантажу з правом вибору - жінки.

О пользе видимости транс-сообщества вместо видимости трансперсон

Под видимостью трансперсон обычно подразумевают открытость, потому что только через личные истории открытых трансов можно широко донести кто мы, чего хотим и как этого добиваемся - статистика с яркими графиками не вызывает такого интереса и эмпатии. Иногда она может повлиять разве что на мнение чиновников, политиков и врачей. А со мнением среднего циса приходится работать через эмоции, с чем личные истории справляются хуже чем публичные мепоприятия (увы, пока идет война они ограничены), но это лучше чем ничего. Чем дальше, тем больше я вижу всяких интервью, эссе и комментариев от трансперсон по разным инфоповодам, или просто себя миру показать. Я сам при удобном случае таким занимаюсь.

...И я считаю проблемным этот упор на личные истории для создания видимости трансперсон. Потому что эффект у этого обратный. Это имитирует видимость трансперсон через видимость стереотипного образа трансперсоны. Этот образ максимально далек от статистики. Публично делиться своим интимным опытом склонны редкие типажи людей, в эпатажной манере, из-за чего у несведущей публики может складываться узкое мнение о всей соцгруппе. Вовсе не обязательно плохое мнение, но очень плохо что оно однобокое. И я тут говорю вовсе не о цисах перед которыми "эти фрики нас позорят" - а о трансах, которые ещё не осознали или отрицают себя, и из-за этого не могут себя идентифицировать с открытыми, гордыми и квирными трансами из историй, напоминающих драматичные сериалы из прайд-подборки нетфликса. Сейчас к таковым я могу отнести и себя. Три года назад я об этом мечтал, два года назад бежал от этого, а год назад мне стало все равно. Идейно я максимально далек от образа который сам себе случайно создал, но он меня устраивает, а встречают по одёжке.

Для компенсации, снова и снова пересказывая свою историю, я всегда делаю максимальный упор на телесность и медицину, чтобы понизить порог понимания моего опыта для всех кому это может быть полезно. Ведь в подрочестве, когда у меня были все шансы осознать кто я и начать движение к медицинскому переходу, мне попадалось либо порно, либо не менее фетишное трушничество, либо истории про идентичность и выбор, их манифестацию и празднование. К первому у меня вопросов нет - это бизнес. Ко второму тоже - это несчастные люди, приспособившиеся к их трансфобной реальности как сумели, они не стремятся помочь никому кроме себя. А к третьему есть, потому что эти персоны прямо позиционировали себя как активисты и наставники для новичков вроде меня (некоторым тогда уже даже платили). А по итогу все это - самолюбование под альтруистичным предлогом. Я не увидел себя в нём, и пошел туда где мое состояние объясняли конкретно и понятным языком - в притворяющийся "непопулярным мнением" трансфобный феминизм. И потерял пять лет. А кто-то уходит в глубины самоотрицания на другом конце подковы - в квирную политику идентичности. И теряют пять, десять, двадцать лет... У меня уже есть с десяток знакомых с таким опытом. Более широкая репрезентация трансгендерности не решила бы всех наших проблем, но точно облегчила бы наше существование - знанием кто мы, что мы не одни такие, что для нас есть надежда. Длительная безнадега травмирует и усложняет переход в будущем. 

Не все способны дойти до этого сами. Дисфория с пелёнок и осознание своих потребностей до пубертата - не самый частый путь. Человек может слишком долго диссоциировать и потерять ориентиры для понимания своего состояния, продолжая страдать по инерции. Многих тормозят постоянно изматывающие, небезопасные условия, нейроотличность или ментальные расстройства. И чтобы найти в океане информационного мусора спасательный круг, нужно знать какой конкретный вопрос задавать поисковику, учителю, священнику или врачу. Нужно заранее знать терминологию, как ее применение может меняться от идеологии автора, как проверять источники, про пабмеды-спрингеры-сайхабы. Википедия создает впечатление что вопрос недостаточно изучен - но нельзя ее в этом обвинить, это же энциклопедия, а не пособие. В итоге условный "мальчик с телом девочки" в лучшем случае останется без ответа, а в худшем получит его от тех, кто желает его смерти. В 2016 я ощущал что мир ко мне такому равнодушен, это было больно, но выносимо. А в 2024 в инфополе преобладает враждебность к трансам. Самую правдивую информацию об "этих извращенцах" теперь из каждого утюга предлагают накопившие влияние трансфобные феминистки - ссылаясь на иллюзии порно, страдания трушников и идеализм квиров. Разнообразная фашня разгоняет эту волну по обществу еще шире. Серьезно противопоставить их эмоциональному штурму можно только статистику и графики, но на данном этапе дискуссии они перестают быть интересны даже бюрократам.

Я нагнетаю? Нет, ведь далее я хочу сказать, что и тут реальность отличается от стереотипного образа. Украина далека от идеала транс-инклюзивности, но не настолько чтобы отчаиваться и зрадоебить, как некоторые мои знакомые, пересидевшие в соцсетях. Сейчас новички имеют гораздо больше возможностей для перехода, но знают о них не больше чем я в 2016. Они не знают как диагностируется дисфория, какой телесный опыт универсален а какой может различаться, чем он принципиально отличается от дисморфофобии и шизофрении, в каких случаях желательно посетить психиатра до начала медицинского перехода, как работает гормонотерапия, про уход за кожей при разном гормональном фоне, про ломку и тренировку голоса, про самые современные препараты и техники операций, про необходимые анализы, про регулярные расходы на все это. Не знают контактов ни одного транс-френдли специалиста. Не знают как сменить все документы и дипломы, разобраться с налоговой, пенсионным, военкоматом. Некоторые до сих пор уверены в существовании психиатрической комиссии и обязательной стерилизации... Зато они очень много знают кто, почему и как захочет их убить, если они посмеют даже подумать о переходе. И если повезет, от тех же трансфобов они узнают что какие-то единичные клоуны выступают против их убийств. Где и как выступают, с какими результатами - узнать уже проще чем в 2016, но как по мне, правозащитным организациям до сих пор не хватает прозрачности, частоты отчётов, и их увлекательного оформления. Потому что это та самая работа на эмоции. Это вызывает уважение и доверие, поднимает популярность. Лучше несколько раз в месяц привлечь внимание близкими темами, актуальной информацией, понятными посылами к целевой аудитории, чем раз в квартал вываливать тонну чистых данных обо всех направлениях деятельности сразу, интересных только спонсорам. И лучше снова и снова рассказывать об актуальных вопросах под разным углом для постепенного накопления ца, чем выискивать темы поэкзотичней для разового привлечения случайных читателей.

Это должно стать достойным конкурентом в инфополе как для трансфобии, так и для вдохновляющих личных историй. Новичкам нужно больше видеть с чем им придётся иметь дело, а не чего они должны бояться или хотеть - скорее всего и завышенные, и заниженные ожидания не сбудутся. Порефлексировать и перестраховаться бывает тоже важно, но приоритет должен быть на вызовах повседневности. Иногда эти вызовы бывают опасными, так что должна быть система быстрого реагирования на них. И ее существование должно быть общеизвестно. И правозащитные организации не должны обеспечивать это сами - коллективно трансперсоны имеют все ресурсы для этого. Даже не реализуя весь свой потенциал, лгбт-организации добились того что мы стали лучше осознавать себя как соцгрупу, а не одиноких психов или кружок по интересам. В последние лет пять мы начали говорить за себя, писать и снимать о себе то что действительно нам важно, а не то что должно быть нам важно по мнению трансфобов, трушников и самых привилегированных активистов, мы создали спрос на репрезентацию и инклюзивность, с которым было невозможно не начать считаться. Особенно у нас этот процесс ускорился с 2022, уж не знаю почему. И надеюсь больше не затормозит, ведь работы непочатый край. По отдельности мы не меняем систему, даже если кому-то удается в ней хорошо устроиться и публично об этом заявить - в 2020-ых это уже не протест, и тем более не активизм. Долгосрочных перемен добиваются только сообща. Так что нам нужна видимость не трансперсон, но транс-сообщества.

За три года открытости моё мнение изменилось от "чем больше открытых трансов тем быстрее общество нас примет" до "личная жизнь трансов важнее общественной пользы открытости". А еще наблюдая рост осознанности и взаимовыручки в сообществе, я пришел к выводу что видимость нашей солидарности против трансфобных систем меняет общество гораздо больше, чем видимость нашего процветания. Когда мы советуем друг другу одних и тех же френдли специалистов, другие видят это и подтягиваются в эту незанятую нишу - и тут на подхвате должны быть профессиональные тренинги, которых в Украине до сих пор преступно мало. Когда мы провожаем друг друга к коррумпированным психиатрам, чиновникам и военкомам, настаиваем на обслуживании по протоколам - они сдаются. Когда не сдаются - мы даем понять что у нас есть альтернативнык пути, и все инструменты их прижать и раздавить. Френдли-юристов лгбт-организации натаскивают получше чем врачей, и то хлеб. Пусть все трансфобы знают что не они здесь власть, что закон в итоге всегда за нами. Пусть они в прямом смысле боятся нас, без легальной возможности уязвить нас, а бесятся у себя дома под одеялом. Пусть знают, что дискриминация и насилие будут иметь для них последствия. Пусть они видят в нас силу. Этому не способствует одиночное заискивание или фетишизация, даже позитивно обставленные. Это то, чего нам не даст ни одна, ни сто историй самого успешного успеха самых умных и красивых открытых трансперсон. К этому можно эффективно привлекать сотни закрытых трансперсон в регионах, если наладить каналы связи с ними, забросив им крючки в нужных местах. И они бы помогали новичкам на местах - и так меньше трансов оставались бы бездомными из-за вынужденных переездов. Кто знает, кем бы я был в родной Запорожской области, если бы в 2016 у меня был доступ к информации, диагностике и переходу? Меня устраивает мое нынешнее положение, но путь к нему мог быть и попроще, если бы разные обладающие ресурсами люди более ответственно подходили к своей работе. Я благодарен за то что безвозмездно получил от транс-активистов и организаций с 2019 по сей день, и признаю за прошедшие пять лет значительный прогресс. Но отработав карму, получив какие-то знания через опыт и самообразование, считаю что вправе и немного покритиковать их.

Подытожу - для мене видимість трансперсон це не про нашу особисту відкритість перед суспільством, але про відкритість транс-спільноти. Вона ресурсний буфер між трансперсоною та суспільством, завжди має бути десь поруч про всяк випадок. Трансперсонам важливо покладатися один на одного, знаходити прийняття, інформацію та інструменти для вирішення своїх проблем у спільноті, щоб у приватному житті здобувати своє вже самостійно. Це й робить нас видимими у суспільстві як соцгрупу, що усвідомлює свої потреби та спроможня виборювати свої права.

Скриншот из инстаграма ГО "Точка опори"