Трансмедикалізм для чайників

Що таке трансмедикалізм?

Якщо дуже коротко - це погляд на трансгендерність крізь призму сучасної доказової медицини.

Якщо довше - це погляд на статеву/гендерну дисфорію як на вроджений стан, що потребує професійної медичної підтримки та наукових досліджень для підвищення якості транс-медицини; що це не особистий вибір чи політичний протест якому для підтримки достатньо максимум свободи самовираження.

Якщо конкретизувати - це ідеологія, за якою транс-статус з медичним переходом це стан здоров'я людини, що значно впливає на її якість життя та потребує системного розвитку інститутів підтримки - щоб трансперсони не маргіналізувались від недосяжності їх медичних потреб (як люди з РАС, інвалідностями, діабетом, АІТ, ВІЛ, тощо). Статева дисфорія в ній розглядається як хронічний розлад еклектичної природи (НЕ психічний), що не лікується, а єдиною робочою терапією є медична корекція статі у бажаній мірі, та прийняття трансперсони у суспільстві за їх ідентичністю. Нестандартна гендерна ідентичність та трансгендерність не розглядаються як розлади взагалі. 

~ ~ ~

Трансмедикалізм та трушництво

Можливо, ви коли-небудь чули від якоїсь трансперсони щось на кшталт:

- “Не відчуваєш дисфорію як тортуру 24/7 - тобі не можна перехід!”

- “Не хочеш повний комплект ЗГТ та ооперацій з корекції статі - тобі не можна перехід!”

- “Не маєш дисфорії від вроджених геніталій та репродуктивної системи - тобі не можна перехід!”

- “Небінарна або квір ідентичність - тобі не можна перехід!”

- “Гомосексуальна орієнтація - тобі не можна перехід!”

- “Аутист - тобі не можна перехід!”

- “Не бажав би народитися цисом - тобі не можна перехід!”

- “Одягаєшся неформально - тобі не можна перехід!”

- “Не нудило в дитинстві від одягу та іграшок для приписаного тобі при народженні гендеру - тобі не можна перехід!”

- “Не подобаються традиційні гендерні ролі - тобі не можна перехід!”

- “Не хочеш жити у стелсі - тобі не можна перехід!”

- “Жалієшся на дискримінацію або боронь Боже транс-активіст - тобі не можна перехід!”

І хотіли сказати - "Сраний трансмедикаліст!" ?

 

Ви не праві! Перед вами не трансмедикаліст, а трушник!

Трушництво є реакцією деяких трансперсон на трансфобію в суспільстві. Так вони намагаються відстояти своє право вважатися такими ж "нормальними людьми" як цисперсони, і нічим не виділятися, щоб зайвий раз не отримувати по голові за замах на непохитність гендерних ролей, які нібито у нас від природи.

А трансмедикалізм - це погляд на трансгендерність через науковий метод, у його рамках транс та цис персони працюють на рівних. Це ідеологія, згідно з якою транс-статус - це медичний стан людини, що стосується лише її особистого життя. Дисфорія в ній розглядається як хронічна хвороба, при якій єдиним робочим лікуванням є медичний перехід та/або безумовне прийняття суспільством гендерної ідентичності та бажаної гендерної ролі трансперсони.

Буває, що ці світогляди перетинаються в одній людині, але це не обов'язково – як перетин фемінізму та мужененависництва, чи соціалізму та авторитаризму.

Але у цих світоглядів значно більше відмінностей, ніж загального.

Трансмедикаліст:

— розрізняє гендерну експресію, гендерну ідентичність, соціальну та тілесну дисфорію;

— розглядає дисфорію як спектр, визнає різні прояви та тригери;

— не пов'язує дисфорію із прагненням відповідати традиційним гендерним ролям;

— визнає небінарні ідентичності;

— визнає транс-бі, транс-геїв та транс-лесбійок;

— визнає трансперсон з ментальними розладами (депресія, тривожність, МРО, ПТСР, ДРІ, БАР, РХП, дисморфофобія тощо) та РАС дієздатними та здатними на інформовану згоду щодо переходу;

— єдиним протипоказанням до переходу вважає недієздатність через гострий психіатричний стан (психоз, галюцинації, деперсоналізація) до стабілізації стану;

— проти того, щоб трансгендерність вважалася психіатричним розладом (за те щоб вона була перекваліфікована на неврологічний та гормональний розлад, на якому немає стигми);

— хоче щоб процедура переходу була максимально доступною для всіх у потрібній формі - медична корекція статевих ознак, соціальний та юридичний перехід чи все разом;

— хоче щоб медичний перехід в ідеалі був доступний за медичною страховкою;

— хоче щоб лікарі, держслужбовці та чиновники були освіченішими і толерантнішими до трансперсон, надаючи нам якісніші послуги;

— покладається на наукові дослідження та гуманізм;

— Домовляється з системою її мовою, але сіє в неї прогресивні та інклюзивні цінності в довгостроковій перспективі.

Трушник:

— змішує гендерну експресію, гендерну ідентичність, соціальну та тілесну дисфорію;

— визнає лише "повну" дисфорію, що завдає інтенсивних страждань (обов'язково з раннього дитинства);

— пов'язує дисфорію із прагненням відповідати традиційним гендерним ролям;

— не визнає небінарні ідентичності;

— зазвичай вважає, що трансперсона повинна бути гетеросексуальною (а до переходу не займатися сексом через дисфорію);

— вважає що ментальні розлади та РАС ставлять хрест на переході, тому що "людина просто психічно хвора, а не транссексуал" (визнає хіба що депресію через нестерпну дисфорію);

— хоче щоб процедури переходу були доступні лише "справжнім транссексуалам", а "позерів" відсіювати через консервативних психіатрів та бюрократів (це називається гейткіпінг);

— покладається на громадську думку та миттєву вигоду;

— Зміцнює трансфобію, гомо/бі/фобію, небінарофобію та заодно сексизм у культурі, медицині та законодавстві.

 

Я сподіваюся, що дізнавшись які ідеї та вчинки стоять за словами, ви висловлюватиметеся коректно - називатимете трушників, трансфобів та ейбілістів тими, ким вони є, а не трансмедикалістами. Може ви навіть встанете на бік трансмедикалізму, щоб зробити життя трансперсон простіше і вільніше!

~ ~ ~

Нащо потрібен трансмедикалізм?

А окрім розмов про природу дисфорії від трансмедикалізму є якась користь?

Останні 15 років серед транс-активістів поширюється думка, що медикалізація трансгендерності не потрібна, тому що це ставить трансперсон у залежне становище від консервативних лікарів і бюрократів. Адже вони лише перешкода на нашому шляху до комфортних тіл та імен. Вони змушують нас підлаштовуватися під бінарні гендерні рамки і брехати, якщо наші ідентичності їм не відповідають, принижують і залякують, щоб у результаті видати нам стигматизуючий психіатричний діагноз. Цей папірець має користь хіба що для зміни документів та отримання білого квитка з додатковою порцією принижень.

Але більшості трансперсон потрібно далеко не тільки це. В першу чергу їм потрібне нормальне медичне обслуговування, щоб позбутися дисфорії. Транс-спеціалізованих терапевтів, ендокринологів, гінекологів, урологів, неврологів та пластичних хірургів катастрофічно не вистачає. Навіть сучасну ЗГТ іноді на білому ринку не знайти. Так що хоч з папірцем, хоч без папірця – більшість трансперсон організують собі ЗГТ самостійно, операції роблять у трьох хірургів на всю країну (якщо взагалі роблять), і навіть коли всі необхідні стадії переходу позаду – з ангіною чи переломом вони не завжди можуть піти до звичайного лікаря через обґрунтований страх розкрити транс-статус та нарватися на трансфобію. У меншості трансперсон є кошти щоб ходити по приватними лікарями, і то це не гарантія якісного обслуговування. Так і живемо. Картина сумна. То куди ще гірше? Ось в Україні комісій та дворічного стаціонару позбулися, контроля ринку гормонів немає - переходь як хочеш, аби були гроші та зв'язки! А психлікарню заради документів можна в останню чергу пройти, коли ніхто там уже не засумнівається, що ти "справжній транссексуал". І все одно непростий шлях виходить. А трансмеди хочуть повернути все як було? Та хай ідуть в сраку!

Розмірковуючи так, варто перечитати порівняння ідей трансмедів та трушників вище. Із нього стане зрозуміло, що трансмедикалізм не хоче повернути все, як було. І навіть трушники не хочуть такого, вони просто хочуть відчути себе в безпеці, несвідомо підтримуючи справжню причину нашого сумного становища. І ця причина, раптово – системна трансфобія, сексизм, ЛГБ-фобія та ейбілізм. Зовсім не медицина, держслужби та місце трансгендерності у цій системі саме по собі. Хтось скаже - "До біса систему, нехай живе квір-анархія!" і, можливо, має рацію, але нам і трансперсонам майбутніх поколінь ще довго доведеться жити саме в цій системі. Вона вже така яка є, і ми в ній є. Правильно це чи ні – питання філософське. А якість цього життя – вже питання матеріальне. З системою можна не лише боротися з принципу, а й частково перебудувати її під себе. І це має значно більше сенсу, ніж ілюзія свободи вибору в квір-андеграунді. Система може бути оптимізовано гуманною, причому у найближчому майбутньому, якщо ґрунтовно взятися за справу замість оберігання чистоти ідей.

Наведу приклад, який наочно демонструє, що проблема медикалізації трансгендерності полягає не в медикалізації самої по собі, а в трансфобії. І в інших типових для нашої медицини проблемах - бідному фінансуванні, нестачі кадрів, халатності та невігластві.

Цис-персони завжди мали гормональні розлади, онкологію та інші патологічні стани здоров'я, що впливають на їх фізіологічні статеві ознаки. Їх без перебільшення було мільярди за період існування доказової медицини, і саме для них початково розроблялись ЗГТ та усі ті пластичні операції. Видаляти репродуктивну систему вміли ще раніше (з менш гуманних причин). Також у світі проживає 1,5-2% інтерсекс людей, тобто із вродженими змішаними статевими ознаками, у більшості випадків це їм ніяк не заважає, але іноді потребує медичного втручання (виключно при загрозі здоров'ю чи за їх бажанням у дорослому віці). Такі патології відбиваються на метаболізмі та зовнішності, і людина відчуває дискомфорт через невідповідність їхньому природному статевому самовідчуттю. Вони почуваються не цілісними, ніби їхній розум існує окремо від їхнього тіла.

Нічого не нагадує? Так, це схоже на досвід трансперсон, які зазнають дисфорії з настанням "природнього" пубертату, що не відповідає їх ідентичності.

 

Але що відбувається, коли цис- і транс-персони усвідомлюють, що для відновлення своєї фізіологічної цілісності їм необхідні якісь медичні втручання та звертаються до терапевта?

При зверненні до середнього трансфобного терапевта можна змоделювати такі ситуації:

Цисжінка:

- Жила я собі, звичайна жінка, і раптом у мене волосся виросло на тілі та обличчі, голос зламався. У мене ще й волосся коротке, через це мене стали з хлопцем плутати, доводиться голитися, говорити тільки тихо. Шкіра огрубіла, вага скаче, менструацій немає, лібідо змінилося. Неприємно почуваюся через все, що відбувається, допоможіть змінити це.

- *Дивиться в аналізи* У вас СПКЯ, лікування ось таке.

- Дякую!

 

Трансжінка:

- Неприємно себе почуваю через те, що у мене волосся виросло на тілі та обличчі, голос низький, шкіра груба, мої пропорції тіла, функціонування репродуктивної системи та особливості лібідо мене бентежать. Відчуваю, що все має бути інакше, думаю я жінка з непридатним мені тілом. Допоможіть це змінити.

- Ім'я жіноче використовуєш?

- Тільки з найближчими людьми та з вами.

- Тебе ображає коли тебе звуть чоловічим ім'ям та займенниками?

- Ні, але нагадує про проблему, з якою я до вас прийшла...

- Ти волосся довге відростив і голиш обличчя тому, що вважаєш себе жінкою?

- Почуваюся так трохи краще, бо це компенсує ознаки яких у мене немає, але ці теж вважаються жіночими.

- У дитинстві у що грав?

- У селі особливо не було часу грати, а коли разом з усіма – хованки, ловець, риболовля, велосипед.

- Може тебе в дитинстві мужик облапав?

- Ну, батько лупцював іноді, все як у всіх.

- А сукні тобі подобаються?

- Та не особливо.

- До кого в тебе сексуальний потяг?

- До жінок.

- А тебе сексуально збуджує носити жіночу білизну?

– Чого? Ні!

- Як себе взагалі почуваєш?

- Тривожно та пригнічено.

- Зрозуміло. Звичайний хлопець ти, просто дах трохи поїхав. Транквілізаторів пропий і перестанеш всякі дурниці уявляти! (Альтернативний варіант з 2022 року - ухилянти не пройдуть!)

Вони зазнають зовсім різного ставлення, хоча їх проблема по суті однакова. До цисперсон ставляться як до людей, які втратили свою цілісність через хворобу і хочуть її повернути по праву. Ніхто не переконуватиме їх, що якщо їх дискомфорт з'явився "природним шляхом", то треба так і залишити. А до тієї ж потреби трансперсон ставляться як до дивної забаганки змінити "природне". До лікування їх потрібно допустити за допомогою стандартів, які до цісів не пред'являються, ставлячи під сумнів їхнє психічне здоров'я. Стандартів, що не стосуються ані дисфорії трансперсон, ані навіть психіатрії. Вони стосуються лише традиційних гендерних ролей. Не всі циперсони їм ідеально відповідають, і через це ніхто не сумнівається в тому, чи мають вони право на тілесний комфорт. Вимагати цього лише від трансперсон – несправедливо. Це і є та сама системна трансфобія. Діагностика по гендерній ідентичності та відповідності гендерним стереотипам була проривом на свій час, але давно вичерпала себе, бо за останні 100 років гендерні ролі дещо змінились, а межа між ними розмилась. Але консерваторам і трушникам, що їм підспівують, це досі здається чимось самим собою зрозумілим, ніби вони досі живуть у 1960-их, коли ще Гарі Бенджамін та Арон Бєлкін практикували. Вони не витратили свого часу ані на останні наукові дослідження дисфорії, ані на антропологію з історією, щоб зрозуміти - ґендерні ролі та статеві ознаки пов'язані давнім соціальним договором, але цього зв'язку немає в людській природі, яка передбачає різноманітність і пластичність. А іноді вони навмисно ігнорують факти, щоб трансфобний порядок зберігався їм на користь. Ну а трансмедикалізм це враховує, він існує не для встановлення якихось порядків, а для підвищення якості життя трансперсон. Гендер та стать в ньому розглядаються окремо. На перший не зволікають, а у другому визнається весь можливий спектр самовідчуття. Бо він вже існує у тих же інтерсексів, які почувають себе нормально такими як є - так чого заперечувати реальність? Взагалі є думка у науковій спільноті, що дисфорія трансперсон - це нейрологічна інтерсекс варіація, і саме тому ЗГТ та операції лише допрацьовують тіло трансперсони за природою яким воно мало бути, але не склалось на етапах активації генів та ембріогенезу. Іноді люди народжуються без різних життєво важливих органів чи залоз, і їм без питань призначають ліки, ЗГТ, ставлять імпланти, роблять трансплантацію - трансперсони заслуговують того ж самого.

 

Звернення до терапевта-трансмедикаліста можна уявити так:

 

Цисчоловік:

- У мене раптом виросли об'ємні чутливі груди, потовстіли стегна і боки, заважає жахливо. Тиск низький, хронічна втома, лібідо впало, мої геніталії не функціонують, як мені потрібно. Допоможіть це змінити.

- *Дивиться в аналізи* У вас з наднирниками і підшлунковою проблеми, лікування ось таке.

- Дякую!

 

Трансчоловік:

- Погано почуваюся через те, що у мене об'ємні груди і стегна заважають, голос високий, від гладкості і м'якості свого тіла верне. Почуваюся мляво, пригнічено. Секс як крізь стіну спостерігаю, бо це тіло як не моє. Відчуваю, що все має бути інакше, думаю я чоловік з невідповідним тілом. Допоможіть це змінити.

- Спадкові захворювання є?

- Хіба що серцева недостатність.

- Ви відчуваєте втрату самоконтролю, провали в пам'яті, дезорієнтацію чи галюцинації?

- Бував колись агресивним через ментальні проблеми, але зараз я в ремісії. Нині бувають напади тривоги.

- *Дивиться в аналізи* Від нападів тривоги вам буде лікування таке-то. Ось направлення до ендокринолога, там вам пропишуть тестостерон, який скоригує більшість ваших тілесних незручностей. І направлення на пластику грудей.

- Дякую!

Тобто трансмедикалізм повністю зрівнює цис- і транс- персон у праві повернути собі тілесний комфорт, загублений через хворобу. У його рамках це просто медичний стан - ендокринологічний, неврологічний, що опціонально потребує хірургії. Вже точно не психіатричний і точно не пов'язаний з гендером. Весь соціальний контекст із взаємодії лікаря та пацієнта зникає, незалежно від його гендерної ідентичності та ролі, це неважливо коли йдеться про дисфорію та її лікування. А якщо ситуація протилежна – то трансмедикаліст не змушуватиме трансперсону робити щось небажане зі своїм тілом заради зміни імені та гендерного маркера. Та й навіщо взагалі в такій ситуації йти до лікарні? Чому не одразу в драцс та паспортний стіл? У деяких країнах вже є така можливість, ми можемо і маємо прагнути такого в нас. Будь-який сценарій переходу вважається нормальним, тому що трансмедикалізм існує для опису та задоволення потреб трансперсон, а не трансперсони існують, щоб підтверджувати трансмедикалізм. Якщо якийсь випадок дисфорії та переходу виходить за рамки вивченого, то трансмедикалізм їх переглядає та розширює, а не оголошує порушника "божевільним позером". Трансперсони для трансмедикалізму не суб'єкти для особистих суперечок, а об'єкти емпіричного дослідження. Комусь це не подобається, але насправді це на краще. Науковий метод неупереджений, а направлений гуманістичними мотивами транс-активістів він несе трансперсонам максимальну вигоду.

Ми маємо відокремити дисфорію від її застарілого соціального контексту, тим самим прибравши принизливий гейткіпінг, щоб медикалізація трансгендерності не приносила трансперсонам зайвих проблем. А медикалізована вона має бути, щоб до проблем трансперсонів ставилися більш гуманно, виходячи з погляду на статеву дисфорію як на хворобу, що лікується виключно бажаною корекцією статі. Про трансгендерність як усвідомлений підрив культурних традицій суспільства та доколупування до особистого життя у межах лікарні можна буде забути. А реальна мотивація переходу кожної окремої трансперсон не важлива. Про походження дисфорії багато років йдуть активні суперечки між вченими та філософами. Особисто я дотримуюся теорії, що дисфорія у >99% випадках це вроджена варіація нервової системи (вже існує достатньо досліджень на її користь), як РАС чи РДУГ, але не знецінюю випадки коли перехід це вільний вибір. Але я гадаю всі можуть погодитись, що від матеріалістичного підходу до трансгендерності виграють трансперсони з будь-якими поглядами на свій стан. Особливо транссекси, тому що вони виграють і максимально широкі права з високою якістю переходу (а ще такі дрібниці як офіційні лікарняні та академічні відпустки для проходження медичного переходу, зниженні ціни на препарати ЗГТ для пільгових категорій, операції по медичній страховці або у госклініках по ціні нижче ринкової, посилення захисту персональних даних під проводом медичної таємниці, виключення транс-статусу з психічних розладів обмежуючих дієздатність, працевлаштування та право на всиновлення, адекватне встановлення не/придатності до військової служби, володіння зброєю, роботи лікарем, пожежником, депутатом), і нормалізуються у суспільстві, оскільки звільнення від гендерних стереотипів та мракобісся в медицині є також корисним для більших груп інтерсексів та цисів.

 

Ось для чого потрібна медикалізація трансгендерності. І трансмедикалізм на її варті.

~ ~ ~

Чому трансперсони бояться трансмедикалізму?

Основне упередження щодо трансмедикалізму - нібито в його рамках трансперсони без дисфорії вважаються "несправжніми" і виключаються з транс-повістки. Виникло воно від плутанини трансмедикалізму з трушниками, де страждання трансперсони є своєрідним фетишем. Але трансмед ставить на чільне місце повістки не страждання трансперсон. У його рамках різноманітність досвіду трансперсон нормальна, дисфорія сприймається як спектр. Трансмед - це не визначення того хто є "справжньої" трансперсоною і виключення "несправжніх", це про спрощення життя для конкретної категорії трансперсон - що здійснюють медичний перехід через статеву дисфорію. Ну а якщо у персони немає ані дисфорії, ані потреби в медичному переході – їхня ідентичність з позиції трансмеда не менш справжня. І хоча їм самим трансмед безпосередньо не потрібен, він допомагає і їм також. Виносячи в окрему категорію трансперсон, які здійснюють медичний перехід, він підкреслює, що трансперсони, які хочуть здійснити тільки соціальний/юридичний перехід, мають отримувати бажане без посередництва медичних закладів. Це сприяє усуненню зайвих етапів на їхньому шляху до особистого комфорту. Адже набагато ефективніше боротися за свої права з кількох фронтів, які усвідомлюють свої специфічні потреби. Солідарність усіх трансперсон від цього нікуди не зникає, а конструктивна сила руху збільшується.

Також трансперсони бояться, що визнання статевої дисфорії вродженим станом спровокує підсилення гейткіпінгу, бо якщо у МРТ, ЕЕГ та аналізах на гормони щось "трансгендерне" не знайдуть - то перехід не дозволять. Що це вимусить трансперсон доводити що вони "справжні транси" не тільки через гендерні стереотипи, але й через фізичні показники, які неможливо натренувати, відіграти та забути, якщо щось там на думку лікаря не збігається. Але це марні страхи. За купою досліджень статева дисфорія це спектр, бо вона не має єдиної фізіологічної причини. Це як можна осліпнути на рівні кришталику, сітківки, нерву або зони мозку, а результат один. Діагностувати всі можливі причини дисфорії у кожної трансперсони - занадто дорого, тому покладаються на особисті свідоцтва, які мають збігатися зі свідоцтвами трансперсон які взяли участь у тих дослідженнях - цього достатньо.

А якщо влада вирішить заборонити перехід або максимально ускладнити життя всім трансперсонам - вона це зробить не тому що у нас нема доказів того що ми "справжні транси", а в якихось власних політичних цілях, до яких вона притягне свої аргументи, от як "захист дітей та жінок" в США та Англії. Призначення ЛГБТІ внутрішнім ворогом політичного режиму та їх репресії старі як поняття "політичний режим". Трансперсони не відповідають за поведінку фашистів. Хоча потерпають від них більше всіх.

~ ~ ~

"Хіба трансмедикалізм не стверджує, що справжня трансперсона повинна мати дисфорію?"

Говорячи про трансперсон, трансмедикалізм має на увазі групу людей з певними потребами. Такі як: право на перехід, підвищення якості медичного та юридичного обслуговування, зняття психіатричної стигми, скасування обов'язкової відповідності трансперсони гендерним стереотипам (трушництва) відсутність тиску на трансперсон з небінарними ідентичностями, примусу до небажаних медичних втручань, чи зміни документів заради бажаних медичних втручань. Всі ці потреби пов'язані зі спрощенням різних аспектів переходу. Є люди, які не здійснюють перехід, хоча мають таку потребу. Вони можуть заперечувати себе або страждати від непереборних обставин (бідність, хронічні хвороби, втрата кар'єрного статусу, шантаж родичів, трансфобне середовище, травма від конверсійної терапії). Внутрішня трансфобія піддається терапії і може бути подолана, чого я бажаю всім, хто намагається придушити свою природу через консервативні установки. Але бувають і непереборні зовнішні обставини, у яких люди з дисфорією живуть під цис-маскою роками та десятиріччями. Вони однозначно не є цисперсонами через свої потреби, але й трансгендерними їх не назвеш - поки що на те немає матеріальних підстав. До них відносяться поняття "яйце", "шафа", "репрессор". Однак вони належать до транс-спільноти, та отримують там підтримку щоб протриматись до кращіх часів, хоча стоять у ньому лише одною ногою і можуть це робити анонімно.

 

Повернемося до первісного питання. Для буття трансперсоною не є обов'язковою дисфорія, адже технічно для здійснення переходу дисфорія не потрібна. Але зустрічне питання – навіщо людині здійснювати перехід без дисфорії? Якщо людині комфортно жити у приписаному при народженні гендері та з вродженими фізіологічними статевими ознаками – це цисперсона. Будь-яка форма переходу в результаті доставить їй лише неприємні відчуття, і доведеться робити детранзішн. У первісному питанні заданий неправильний причинно-наслідковий зв'язок. Щоб стати трансперсоною не обов'язково мати дисфорію, але кожна трансперсона вже має дисфорію, бо інакше вона б нічого у своєму житті та тілі не змінювала.

Деякі трансперсони кажуть що до переходу не відчували дисфорії, маючи на увазі дисфорію в уявленні трушництва - постійні активні страждання на фізичному та психічному рівні. Але статева дисфорія - це спектр симптомів, і за дослідженнями найбільший його відрізок займає дисоціація. Зазвичай це перший симптом з допубертатного віку, і тільки в пубертаті він може перетворитись в активний дискомфорт, але не у всіх. Бо мозок має запобіжники від тривалого дискомфорту, він радше відфільтрує та заглушить його, пакетом з суміжними відчуттями - тож закріплюється ще глибша дисоціація. В свою чергу, дисоціація це теж спектр - не обов'язково активна відчуженічть розуму від тіла, яку легко помітити та інерпретувати як прояв статевої дисфорії. Іноді людині просто ніяк з її статевими ознаками, і вона роками думає що це у всіх так - хоча у цисів це не так! В такому стані можливе більш-менш повноцінне життя з базовими задоволеннями або легкою ангедонією, і з нього дуже важко прийти до усвідомлення дисфорії та трансгендерності. Це може статись у середньому або навіть похилому віці, коли вистачає досвіду та мудрості помітити що ні, не у всіх так! Або це може статись у будь-якому віці через експерименти з самовираженням та ЗГТ, та раптове розкриття ейфорії - що раніше було ніяк, а з переходом стало краще. У такому випадку ЗГТ дає відповідний до нейрологічної статі гормональний фон; або навіть без медичних втручань знаходяться самовираження та зовнішність відповідні до гендерної ідентичності; і це просто знімає дисоціацію, розкриває повний діапазон відчуттів. Відчуття дисфорії не було, але не тому що не було дисфорії, а тому що вона проявлялась не так як це прийнято вважати "справжнім" та "вартим уваги" серед консервативних лікарів та трушників. Тобто питання знову в розширенні уявлень про здоров'я трансперсон за останніми науковими дослідженнями, без орієнтування на гендерну ідентичність трансперсони. Гендерні стереотипи тільки заважають досліджувати себе, дозволяти собі шукати кращого життя за межами образу "справжнього транса".

Але як же тоді гендерна ідентичність про яку стільки розмов, хіба вона вже не робить людину трансперсоною? Ні, лише ідентичність – не робить. Якщо людина має гендерну ідентичність, що відрізняється від приписаного при народженні гендеру, не має потреби в медичних та/або юридичних послугах типових для трансперсон, але має потребу у повазі до інших проявів своєї ідентичності - то це питання, що виходить дуже далеко за межі транс-повістки. Така людина може мати проблеми з якими стикаються і трансперсони - неповага до її імені та займенників, дискримінацію та агресію за нестандартну зовнішність, гендерну неконформність. Але перетини потреб не такі значні щоб ці дві повістки зливались в одну. Визнавати це - не "розділення та розбрат спільноти", бути різними - не означає бути конкурентами чи ворогами. Ми в різних човнах, але ми евакуюємось з одного Титаніка та пливемо до однієї землі. Це питання свободи самовираження загалом. Питання поваги до способу життя та вроджених відмінностей Іншого старше ніж усі рухи за права людини - проти сексизму, гомофобії, ейбілізму, расизму - і трансфобії. Навіть субкультури проходять подібні складнощі - хіппі, панки, готи, емо, фуррі, всім їм дістається за те що вони відрізняються від норми. Але це не робить їх однією групою.

Не будь-яка людина з ненормативною гендерною ідентичністю – трансперсона. Але будь-яка трансперсона – це людина з ненормативною гендерною ідентичністю + досвідом дисфорії та переходу. Злиття цих двох груп в одну неминуче веде до розмиття їх потреб, ускладнює формування чіткої повістки та вимог конкретних змін, і це знижує політичний вплив. Активізм стає клубом "за все хороше проти всього поганого" для всіх бажаючих долучитися до "транс-субкультури". І в результаті складається ситуація, коли одній людині з дисфорією кажуть: "Навіщо вам гормонотерапія, ваша ідентичність вже робить вас повноцінним трансом, дисфорія необов'язкова", другій "Ваша небінарна ідентичність не дає підстави видалити ваші об'ємні груди, навіть якщо у вас від них дисфорія", а третя не може змінити документи, бо у неї нема діаонозу "Транссексуалізм", ЗГТ та операцій. Ярлик "транс" і гордість за нього стає важливішим, ніж досвід і потреби, які за ним стоять. Ця свобода самовизначення заради ідеального інклюзивного майбутнього протирічить матеріалістичному підходу до проблем, від яких сотні тисяч людей страждають тут і зараз. Можливо ми і отримуємо трохи більше внутрішньої свободи, ніж коли встановлюємо точні межі повісток і значення термінології. Але зовнішній світ залишається таким же трансфобним, як був, і живемо ми в ньому, а не в спільноті активістів. Гордість не приносить особливого задоволення, якщо вона не підкріплена правами та свободами в побуті.

Взагалі трансмедикалізм не стверджує, як треба почуватися, визначатись і чинити. Він окреслює межі конкретних потреб конкретної групи. Якщо особисто ви не потрапили в якусь повістку, але відчуваєте, що ваші потреби перетинаються з тими, хто в неї потрапив, то не поспішайте звинувачувати їх у фобіях та гейткіпінгу. Можливо, ці потреби є не тільки у вас і них, а ще в багатьох людей. Можливо, ці потреби мають різний матеріальний прояв. Можливо інтерсекційний підхід допоможе вам зважати на різний досвід один одного, і при цьому боротися за загальні цінності на багатьох фронтах. Можливо прагнення злиття - це не дуже продуктивна стратегія для правового руху, але гарний привід зазирнути у себе, зрозуміти природу своїх потреб і шляхи задоволення на особистому рівні. Це взагалі завжди корисно.

~ ~ ~

Лікування є, а хвороби нема!

Усі спроби з'ясувати чи вважати трансгендерність хворобою чи ні, постійно впираються в одне конкретне питання - "хто, кому і як буде тоді дозволяти перехід" і далі за нього справа ніколи не рухається через поділ сторін на ідеалістичних квірів і консервативних трушників, перетворення ними конструктивного обговорення в особистий срач, від якого всі адекватні люди вважають за краще триматися подалі. А я візьмуся розібрати це проблемне місце, і можливо навіть просунути дискурс далі.

Буду здалеку і по порядку висмикувати по нитці з цього вузла.

Відразу скажу, що "трансгендерність" - це звичайно ж не хвороба. Трансгендерність - це властивість людини, що перейшла з гендера, приписаного їй при народженні в інший гендер. А гендер - це соціальний конструкт, поняття норми про ролі чоловіка і жінки, що формувалося та змінювалося за тисячі років історії людства під впливом економіки, культури і навіть екології. Тобто "трансгендерність" – це суто соціальний статус. Причини цього статусу можуть бути різними.

Одна з цих причин - статева дисфорія, дистрес людини через свої природно розвинені фізіологічні статеві ознаки. Цей дистрес може поширюватися на всі статеві ознаки або бути частковим. Дисфорія це спектр відчуттів від активного дискомфорту з суїцідальними думками, до непомітної дисоціації з переконанням "та у всіх так". Така людина, по можливості, проходить бажану медичну корекцію статевих ознак. Я б запропонував називати цей стан "транссекс" за аналогією з "інтерсекс" - щоб не було ніяких стигматизирующих "-ізмів" і збиваючої з пантелику "-сексуальності", чисто констатація біології без ідеології. Внаслідок чого поступово змінюється і їхній гендер - зміна займенників, імені та документів, що відповідають новій зовнішності, сприйняття їх суспільством як чоловіка/жінки з вельми жорстким накладенням відповідних пригнічень та привілеїв, очікуваних ролей, гардеробу та манер в залежності від традицій даного суспільства. Гендерний перехід є соціальним наслідком медичного переходу. І це слідство настає поза залежністю від того, хоче людина змінювати гендер чи ні, втім у більшості транссекс-персон немає протиріч із цим процесом (але достатньо тих хто хоче змінити у тілі не так багато, щоб це повпливало на їх гендер). Соціальні конструкти діють на нас зовні, ми не міняємо їх, а підлаштовуємось під них. Вони змінюються тільки коли набирається критична маса людей з усвідомленим запитом на зміни, здатна вплинути на культуру та економіку, але це мене уже понесло в зовсім іншу тему.

А буває так, що гендерний перехід не є наслідком медичного переходу, а відбувається окремо. Людині з різних причин може бути дискомфортний гендер, який їм призначили при народженні, і всі вони безумовно поважні. Такі люди вдаються до різних засобів самовираження - зміна імені та займенників, макіяж, дотримання ролі, манер і гардеробу іншого гендера, вони піддаються пригніченню і отримують привілеї іншого гендера (різною мірою). Вони можуть приховувати свої природно розвинені статеві ознаки для створення комфортного їм образу перед суспільством, але не висловлюють ніякого бажання медично скоригувати їх. Але підсумок той самий - суспільство сприймає їх в іншому гендері, тобто вони є трансгендерами. Чи можна у таких випадках говорити про хворобу? Звичайно ж ні. Радикальна гендерна неконформність, рольові ігри, політичні та психологічні ідентичності – це не хвороби.

Здається, ми розібралися з "трансгендерністю", і більше про неї не згадуємо до самого кінця, добре?

Так ось, на відміну від трансгендерності та гендерної неконформності статева дисфорія – це хвороба. Вона відповідає всім критеріям хвороби - це вроджений патологічний стан організму, що завдає людині дискомфорту, якого вона сама хоче позбутися, який можна прибрати виключно медичним втручанням за підтримки фахівця. Історично склалося так, що цю хворобу визначили в область психіатрії, тому що ще якихось сто років тому люди не розрізняли стать і гендер, і вважалося якщо людина не хоче жити у приписаному їй при народженні (боженькою) гендері = статі - то вона точно зійшла з розуму. Але це зовсім не означає, що статева дисфорія тоді не була окремою від гендера. Вона завжди була. За останніми дослідженнями, що включають велику вибірку транссекс-персон, її коріння - у сфері неврології, нейробіології та ендокринології (а причини цих патологій - у пренатальному розвитку та генетиці). Тобто діагностикою та лікуванням статевої дисфорії повинні займатися лікарі неврологи та ендокринологи. І під лікуванням тут мається на увазі зовсім не те, до чого транссекс-персони звикли за сотні років з боку консервативної психіатрії, і в боротьбі з нею в останні 15 років хитнули маятник далеко в протилежний бік, боячись і навіть соромлячись статусу "хворих". Даремно, адже наука за цей час зробила крок далеко вперед, і те, що медичні інститути не скрізь за нею встигли - проблема з якою можна розібратися, не стріляючи собі в ногу депатологізацією. Я якось ще розповім, чому новий діагноз "Гендерна невідповідність" у МКБ-11 – це деградація транс-дискурсу.

Психіатр ніяк не може і не повинен діагностувати СД. Не можна вилікувати СД психофармакологією та психотерапією, як якісь розлади особистості, дисморфофобію чи панічні атаки. Вона так не прибирається, тому що за неї відповідають не ті відділи мозку та ендокринної системи, якими займається психіатрія. Саме тому "конверсійна терапія" не лікує, а калічить людей із СД.

Статеву дисфорію можна лікувати лише корекцією статевих ознак – замісною гормональною терапією, репродуктивною та пластичною хірургією. Тільки так дискомфорт зникає, та приходить задоволення від життя. Але СД це не просто хвороба, це – хронічна хвороба. Її не можна вилікувати раз і назавжди. Абсолютна більшість транссекс-персон, окрім разових хірургічних втручань, приймають ЗГТ все життя. Так само як деякі інтерсекс люди. Так само як цис-персони при своїх гормональних порушеннях теж довічно приймають ЗГТ, і при інших хронічних хворобах люди довічно приймають інсулін, ТТГ, АРВ, гепатопротектори, препарати для усунення симптомів алергії, екземи, псоріазу, гастриту, гіпертонії, тромбозу, епілепсії... Сотні мільйонів їх. Тобто ми принципово нічим не відрізняємось від сотень мільйонів інших хронічно хворих людей у ​​своєму стані. Їм начебто не соромно за це, отже, і нам не повинно бути соромно. Немає нічого страшного в самому факті того, що ми хворі. Проблема у тому, що СД визначено не в ту область медицини. І куди більша проблема – що СД досі прирівнюють до та самовираження людини, що впливає на її соціальний статус, та до гендеру, начебто ми застрягли у минулому столітті.

Саме з цього місця у психіатрів починається сортування транссекс-персон на тих, кому давати робити перехід, а кому не давати, бо їх самовираження не збігається з традиційними нормами гендеру, до якого вони перейдуть внаслідок медичного переходу. І на цьому місці вирують срачі в транс-спільноті, бо одним здається, що це нормальний порядок речей, а іншим - що цей порядок можна змінити тільки повною депатологізацією трансгендерності. У цих срачах усі вони називають явище "трансгендерністю", а я вже пояснив чому це не одне й те саме. І до цього непорозуміння додається те, що психіатрія – це неточна наука, не тільки щодо "трансгендерності", там дуже багато пов'язано з людським фактором пацієнта та лікаря. Вона покладається не стільки на вимірювання фізичних властивостей пацієнта, скільки на його усні свідоцтва та інтуїцію лікаря. Більшість звертаючись до психіатрів, проходили через постановку невірного діагнозу та/або довгий підбір схеми лікування навіть від банальної депресії. Про складніші діагнози типу розладів особистості чи РАС годі й казати. Така її специфіка через те, що наш мозок досі не так добре вивчений в областях кори та функціональних систем, що відповідають за нашу особистість, емоції, ідентичність, самовираження та стосунки з суспільстіом. Чого не можна сказати про сфери мозку, відповідальні за статеву дисфорію – варіативність патології там значно вужче. І навіть усні свідчення людей із СД про свої відчуття максимально схожі один на одного. При знятті з СД усієї соціальної мішури виявляється, що її дуже легко діагностувати з мінімальним шансом помилитися. Якщо ми переміщуємо СД з галузі психіатрії до галузі неврології та ендокринології, вищезазначене проблемне місце відпадає само собою. Коли людина приходить до сімейного терапевта зі скаргами на дистрес від своїх статевих ознак, отримує від нього направлення до невролога та ендокринолога, а від них після обстеження на гормональний збій та велику психіатрію (це не має нічого спільного з опитуваннями про улюблений колір та іграшки в дитинстві) отримує рецепт на ЗГТ та направлення на операції. Це процес пари тижнів, і коли транссексність патологізована та медикалізована, у людини є можливість зробити це все за зниженою ціною або навіть безкоштовно, для більшості трансперсон це критично важливо. Там не може бути й мови про жодне "дозволяти перехід чи ні", тому що СД сприймається не як складова особистості, а як звичайна хвороба з відповідним лікуванням, її соціальні наслідки нікого не хвилюють. Адже ніхто не дозволяє і не забороняє лікування мігрені, тунельного синдрому, СПКЯ, гінекомастії у цис-чоловіків, ендометріозу, клімаксу, невралгії та інсульту через те, що людина не тієї сексуальної орієнтації чи має блакитне волосся та септум. У цьому процесі може щось піти не так хіба що через людський фактор, але він неминучий у будь-якій сфері медицини, а ось без підтримки фахівця ризики підвищуються. Набагато безпечніше приймати ту ж ЗГТ під наглядом ендокринолога і завжди мати змогу звернутися за коригуванням схеми, ніж гадати за обговореннями на форумах. Нам усім час зрозуміти, що медицина - це допоміжний інститут, а не поліція моралі, і залишилось тільки витравити з нього всю ідеологічну консервативну спадщину минулого сторіччя. Зараз ситуація краще, ніж будь-коли, на зміну старому поколінню лікарів приходить нове, що навчалося за останніми науковими стандартами, відкрите новим поглядам на статеву дисфорію та трансперсон. Для нас не вистачає профільних фахівців, але це можна виправити. Можна організувати тренінги відповідно до міжнародних стандартів транссекс-здоров'я, які встановлювали самі трансперсони, а не консервативні психіатри.

Насамкінець повернуся до "трансгендерності" та трансперсон без СД. Що з ними робити, куди їх? Та нікуди. Вони не хворі, хай роблять зі своїм життям, що хочуть у сфері гендера. Ніхто не може контролювати їхню ідентичність, як вони про себе говорять, як одягаються, які ролі в суспільстві виконують. Все це нормальне різномаїття людського самовираження. А зміна гендерного маркера та імені в документах має бути доступна будь-якій людині сама по собі, ніякого дозволу від лікарів для цього не потрібно. Розмаїття особистості не має вважатись патологією. Гендерна ідентичність не має жодного відношення до медицини. Коли це зрозуміють усі, то срачі у транс-спільноті вщухнуть, життя трансперсон максимально спроститься, нікого з нас не примушуватимуть відповідати гендерним ролям. А там уже й до деконструкції гендера рукою подати, та і взагалі до раю на землі.

2021-2023