Оригінал частково переклала та законспектувала NiiBeth
Відредагував та доповнив посиланнями Cydonich
Привніс до жахаючої обкладинки дещицю гумору
Передмова від NiiBeth та Cydonich:
Це та сама радфем-матчастина, «про яку стільки говорили більшовики». Сама Реймонд, хоч і радикальна феміністка, є живим доказом того, як багато можна досягти методами, насправді, ліберального фемінізму – тобто зовсім не бунтом чи сепарацією, а через публікації, медійність та вплив на законодавство.
Що я маю на увазі? У 1980 році, при Рейгані, Національний центр технологій охорони здоров'я (National Center for Healthcare Technology) замовив Реймонд підготувати дослідження на тему соціальних та етичних аспектів хірургічного втручання при транссексуальності. На основі цього матеріалу планували ухвалити рішення про їх ефективність. Реймонд описала хірургічні втручання при транссексуальності як необов'язкові, назвала їх «каліцтвом», і наполягала на тому, що ті, хто не має досвіду транссексуальності, цілком мають право приймати медичні рішення щодо неї. Рік потому в США державна програма охорони здоров'я Medicare перестала покривати вартість таких операцій. Це рішення було змінено лише у травні 2014 року. Отже визначення «впливова феміністка» стосується Реймонд у самому буквальному сенсі.
Буде ясніше, чому Реймонд пише саме так, а не інакше, якщо врахувати, що вона дуже довго була глибоко релігійною черницею. Свою магістерську ступінь вона отримала в галузі релігійних наук, докторську – з етики та соціології в інституті Бостона (приватний єзуїтський вуз). Власне, «Імперія» спочатку була дисертацією у 1977 р. (там не наводилися жодні джерела, вже потім, до виходу повноцінної книги, вона збирала підтвердження своєї позиції). Крім того, вона перебувала в католицькій конгрегації "Сестри милосердя", і пішла звідти, як я розумію, у зв'язку з камінг-аутом як лесбійки.
Передмова до видання 1994 року
Після кількох сторінок з подяками сім'ї, студенткам, подругам і лесбосепаратистській спільноті за гарячу підтримку її "непопулярної позиції" та допомогу в отриманні інформації з закритих джерел, Реймонд коротко окреслює ситуацію за промайнувші 15 років.
Реймонд рада закриттю клініки Джона Хопкінса – першої установи в США, яка офіційно проводила зміну статі, і була провідною в цій галузі протягом десятиліть. Вона пов'язує це з впливом своєї книги та публікацією кількох критичних наукових досліджень.
Так, дослідження Jon Meyer демонструвало, що у довгостроковій перспективі немає різниці між особами, які були та не були прооперовані. Меєр, враховуючи такі показники, як зайнятість, сімейний статус, психологічні та юридичні проблеми, дійшов висновку, що "операції є паліативним заходом і не лікують те, що первісно є психіатричним дисбалансом". [Заув. Niibeth: тут Реймонд посилається на прес-реліз 1979 року, і гугл не видає цієї статті, а лише цитату, наведену в її ж книзі. Втім, вона ж пише, що статтю критикували за малу вибірку. Від себе зазначу, що якось не дивно, що в 1979 році транслюдині жилося не дуже – що з операцією, що без].
Буде ясніше, чому Реймонд пише саме так, а не інакше, якщо врахувати, що вона дуже довго була глибоко релігійною черницею. Свою магістерську ступінь вона отримала в галузі релігійних наук, докторську – з етики та соціології в інституті Бостона (приватний єзуїтський вуз). Власне, «Імперія» спочатку була дисертацією у 1977 р. (там не наводилися жодні джерела, вже потім, до виходу повноцінної книги, вона збирала підтвердження своєї позиції). Крім того, вона перебувала в католицькій конгрегації "Сестри милосердя", і пішла звідти, як я розумію, у зв'язку з камінг-аутом як лесбійки.
Передмова до видання 1994 року
Після кількох сторінок з подяками сім'ї, студенткам, подругам і лесбосепаратистській спільноті за гарячу підтримку її "непопулярної позиції" та допомогу в отриманні інформації з закритих джерел, Реймонд коротко окреслює ситуацію за промайнувші 15 років.
Реймонд рада закриттю клініки Джона Хопкінса – першої установи в США, яка офіційно проводила зміну статі, і була провідною в цій галузі протягом десятиліть. Вона пов'язує це з впливом своєї книги та публікацією кількох критичних наукових досліджень.
Так, дослідження Jon Meyer демонструвало, що у довгостроковій перспективі немає різниці між особами, які були та не були прооперовані. Меєр, враховуючи такі показники, як зайнятість, сімейний статус, психологічні та юридичні проблеми, дійшов висновку, що "операції є паліативним заходом і не лікують те, що первісно є психіатричним дисбалансом". [Заув. Niibeth: тут Реймонд посилається на прес-реліз 1979 року, і гугл не видає цієї статті, а лише цитату, наведену в її ж книзі. Втім, вона ж пише, що статтю критикували за малу вибірку. Від себе зазначу, що якось не дивно, що в 1979 році транслюдині жилося не дуже – що з операцією, що без].
[заув. Cydonich: ці метааналізи досліджень матеріального стану та ментального здоров'я трансперсон після медичного переходу
З 1946 по 2017 рік - https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC6223813/
З 1971 по 2007 рік - https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/j.1365-2265.2009.03625.x,
А також 51 з 55 досліджень у цій добірці (інші 17 присвячені технічній інформації про перехід) - https://whatweknow.inequality.cornell.edu/topics/lgbt-equality/what-does-the-scholarly-research-say-about-the-well-being-of-transgender-people/
вважають інакше – перехід підвищує їхню якість життя, порівняно з контрольною вибіркою]
[Багато наукових праць, на які я даю посилання в цій статті, вимагають платної підписки, яку можна обійти за допомогою Sci-Hub (для якого вам, можливо, знадобиться VPN)]
Стаття, опублікована в журналі «The Lancet» у 1991 році, хоч і визнає, що операція може допомогти деяким пацієнтам, проте вказує на небезпеку «медичної змови з недосяжною мрією». Вони опублікували список застережень для фахівців, вказуючи насамперед на ускладнення від гормональної терапії естрогеном для чоловіків-транссексуалів.
Але є й приховані від громадськості причини, пише Реймонд. Транссексуальність була дискредитована не так працями її супротивників, скільки Джоном Мані – "винахідником гендеру" і очільником Комітету гендерної ідентичності в Хопкінсі.
[Мані був відомим вченим-сексологом, автором вагомих досліджень з біології гомосексуальності та інтерсексності, транссексуалізму, психології парафілій і, раптово, апологетом "етичної педофілії". Він популяризував термін "гендер", і жахливо облажався з випадком Девіда Реймера – в 1966 він переконав батьків 8-місячного хлопчика, якому під час невдалого обрізання скалічили пеніс, провести операції з фемінізації, і виховувати його як дівчинку. Результати експерименту в публікації він підробив, аби довести свою теорію "вродженої безгендерності людини". Скінчилося це дуже погано - https://en.wikipedia.org/wiki/David_Reimer , а викрилося лише в 1997 році. Мані все заперечував, називав "наклепників" супротивниками гендерної рівності, поїхав із США і ніяк покараний не був. Сучасні традиціоналісти люблять наводити цей одиничний скандальний випадок як доказ деструктивності "гендерної ідеології" та її зв'язку з "педофільським лобі"]
[Багато наукових праць, на які я даю посилання в цій статті, вимагають платної підписки, яку можна обійти за допомогою Sci-Hub (для якого вам, можливо, знадобиться VPN)]
Стаття, опублікована в журналі «The Lancet» у 1991 році, хоч і визнає, що операція може допомогти деяким пацієнтам, проте вказує на небезпеку «медичної змови з недосяжною мрією». Вони опублікували список застережень для фахівців, вказуючи насамперед на ускладнення від гормональної терапії естрогеном для чоловіків-транссексуалів.
Але є й приховані від громадськості причини, пише Реймонд. Транссексуальність була дискредитована не так працями її супротивників, скільки Джоном Мані – "винахідником гендеру" і очільником Комітету гендерної ідентичності в Хопкінсі.
[Мані був відомим вченим-сексологом, автором вагомих досліджень з біології гомосексуальності та інтерсексності, транссексуалізму, психології парафілій і, раптово, апологетом "етичної педофілії". Він популяризував термін "гендер", і жахливо облажався з випадком Девіда Реймера – в 1966 він переконав батьків 8-місячного хлопчика, якому під час невдалого обрізання скалічили пеніс, провести операції з фемінізації, і виховувати його як дівчинку. Результати експерименту в публікації він підробив, аби довести свою теорію "вродженої безгендерності людини". Скінчилося це дуже погано - https://en.wikipedia.org/wiki/David_Reimer , а викрилося лише в 1997 році. Мані все заперечував, називав "наклепників" супротивниками гендерної рівності, поїхав із США і ніяк покараний не був. Сучасні традиціоналісти люблять наводити цей одиничний скандальний випадок як доказ деструктивності "гендерної ідеології" та її зв'язку з "педофільським лобі"]
Йому дуже багато прощалося за заслужену роками репутацію. Але останнім часом він ще й гастролює із лекціями, присвяченими інцесту. Доводить, що це не обов'язково згубно впливає на дитину, і що закон має визнавати різницю між травматичним і нетравматичним інцестом. «Якщо індивідів, які вступили в інцестуальний зв'язок, пов'язує щире і міцне еротичне кохання, то не сам зв'язок, але його розкриття та розлука може стати джерелом травми». Колеги погано сприйняли цю його публічну діяльність, тож остаточно втратили бажання з ним працювати.
Але попри всі застереження, операції зі зміни статі, як і раніше, проводяться в інших приватних лікарнях. Попит на них начебто не змінився. Отримати більш точну статистику складно, продажні лікарі не хочуть ділитися інформацією про пацієнтів.
[заув. Cydonich: у цивілізованому світі це називається захистом персональних даних]
Вдалося хіба що у University of Minnesota's Program in Human Sexuality щось вивідати. Вона звертає увагу, що там 85% пацієнтів – це чоловіки-транссексуали. Цікаво, чому?
Та тому що транссексуальна хірургія – це винахід чоловіків, зпроектований для чоловіків. Вона підтримує багатовіковий патріархальний стереотип про те, що жіночі тіла мають бути доступні чоловікам. Це така реакція на здобуття жінками тілесної автономії завдяки фемінізму, відчайдушна спроба повернути їх у стайню через фемінізацію власної тілесності. На перший погляд – надто складна схема, але в ній зацікавлена ще одна сторона: чоловіки на верхівці патріархальної ієрархії, які змінювати стать не поспішають. Популяризуючи транссексуальність серед чоловіків нижчого рангу, вони створюють інфляцію жіночності для підвищення цінності мужності. Адже якби чоловічі тіла були так само доступні, як жіночі – інакше кажучи, якби чоловіки були так само доступні – з чоловіками поводилися б так само, як і з жінками.
Плюс у чоловіків немає власного руху проти гендерних ролей (рух чоловіків, навпаки, за них), тому коли жорсткі ролі пригнічують чоловіка, йому більше нікуди податися, окрім як у жіночність.
Жінок серед транссексуалів набагато менше тому, що якщо жінку пригнічують жорсткі ролі, вона може піти у фемінізм і боротися з ними, або може піти в ще більшу жіночність – наприклад, збільшить груди або лікуватиме безпліддя. Перехід у чоловіка складніший – «легше зробити дірку, аніж жезл» – , його результати виглядають менш ефектно, не сприяють "гендерній інфляції" та пресі нецікаві.
[заув. Cydonich: давайте ж усвідомимо, що трансчоловіків та трансжінок плюс-мінус однакова кількість:
У Німеччині співвідношення трансжінок і трансчоловіків складає 1,2:1
https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1034/j.1600-0447.2000.102006445.x
У США співвідношення трансчоловіків та трансжінок 57/43% –
https://transequality.org/sites/default/files/docs/usts/USTS-Full-Report-Dec17.pdf
https://transequality.org/sites/default/files/docs/usts/USTS-Full-Report-Dec17.pdf
У Сербії співвідношення трансчоловіків та трансжінок 1:1 - https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S1743609515324759
У Японії співвідношення трансчоловіків та трансжінок 1,5:1 –
https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S0165178107002612
Та й в усіх інших дослідженнях простежуєтьсятакі співвідношення, частіше навіть трансчоловіків трохи більше, тому що у них, як у AFAB, на загал більше привілеїв для відкритого вираження своєї ідентичності та здійснення медичного переходу]
Медична модель
Щоб виправдати своє існування, транссексуальна імперія прикривається турботою про пацієнтів, які без неї ніяк не зможуть впоратися зі своїми стражданнями, спровокованими нічим іншим, як хворобою. Її медична модель розглядає весь людський досвід або як норму, або як хворобу в індивідуальному порядку. При цьому хворобою вважається чомусь не бажання транссексуалів сконструювати із себе розцяцькованих ляльок, а саме їх здорове тіло, що керується відірванною від реальності свідомістю. І відколи транссексуальність міцно стала на рейки медичної проблематики, всі ці психіатричні обстеження, гормони, операції та незліченні косметичні процедури проголошуються єдиним ефективним порятунком транссексуалів від страждань.
Але якщо транссексуалізм – це хвороба, то чи можна будь-яке бажання вважати хворобою?
Thomas Szasz [професор психіатрії, довічний член АПА, активіст-антипсихіатрист, автор книги "The Myth of Mental Illness: Foundations of the Theory of Personal Conduct"] в огляді на мою попередню книгу, пише Реймонд, ставив цікаві питання – чи можна визнати літню людину, яка страждає від бажання помолодшати хворою на "трансхронологізм"? А бідняк, який страждає від бажання розбагатіти хворіє на "трансекономізм"? А чорношкірий, який страждає від бажання стати білим хворіє на "трансрасизм"?
Всі ці питання відкривають нам широкі горизонти політичних дискусій, де ніяким медичним "ізмам" немає місця, якщо ми дійсно хочемо вирішувати нагальні проблеми.
[заув. Cydonich: вау, вони були настільки близькі до того щоб назвати себе бойовими гелікоптерами!]
Але чорношкірі люди таки розуміють, що треба змінювати суспільство, а не шкіру. А ось емоційний і дбайливий чоловік замість того, щоб руйнувати гендерні ролі, йде робити операцію. Транссексуальна імперія, на думку Реймонд, націлена на фіксацію стереотипів мужності та жіночності, розглядаючи усіх, хто від них відхиляється (особливо дітей) – як потенційних транссексуалів.
[заув. Cydonich: серед терф поширена думка, що через "пропаганду гендерної теорії" гомосексуальні та гендерно-неконформні діти будуть відправлятися консервативними родичами на зміну статі для такої собі нормалізації, проте...
Трансгендерні діти стикаються з неприйняттям сім'ї куди частіше, ніж ЛГБ діти -
А в цьому опитуванні більшість батьків і клініцистів відкрито заявили, що вони воліли б мати цисгендерну гомосексуальну дитину, а не трансгендерну - https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/19361653.2019.1665610?journalCode=wjly20]
https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S0165178107002612
Та й в усіх інших дослідженнях простежуєтьсятакі співвідношення, частіше навіть трансчоловіків трохи більше, тому що у них, як у AFAB, на загал більше привілеїв для відкритого вираження своєї ідентичності та здійснення медичного переходу]
Медична модель
Щоб виправдати своє існування, транссексуальна імперія прикривається турботою про пацієнтів, які без неї ніяк не зможуть впоратися зі своїми стражданнями, спровокованими нічим іншим, як хворобою. Її медична модель розглядає весь людський досвід або як норму, або як хворобу в індивідуальному порядку. При цьому хворобою вважається чомусь не бажання транссексуалів сконструювати із себе розцяцькованих ляльок, а саме їх здорове тіло, що керується відірванною від реальності свідомістю. І відколи транссексуальність міцно стала на рейки медичної проблематики, всі ці психіатричні обстеження, гормони, операції та незліченні косметичні процедури проголошуються єдиним ефективним порятунком транссексуалів від страждань.
Але якщо транссексуалізм – це хвороба, то чи можна будь-яке бажання вважати хворобою?
Thomas Szasz [професор психіатрії, довічний член АПА, активіст-антипсихіатрист, автор книги "The Myth of Mental Illness: Foundations of the Theory of Personal Conduct"] в огляді на мою попередню книгу, пише Реймонд, ставив цікаві питання – чи можна визнати літню людину, яка страждає від бажання помолодшати хворою на "трансхронологізм"? А бідняк, який страждає від бажання розбагатіти хворіє на "трансекономізм"? А чорношкірий, який страждає від бажання стати білим хворіє на "трансрасизм"?
Всі ці питання відкривають нам широкі горизонти політичних дискусій, де ніяким медичним "ізмам" немає місця, якщо ми дійсно хочемо вирішувати нагальні проблеми.
[заув. Cydonich: вау, вони були настільки близькі до того щоб назвати себе бойовими гелікоптерами!]
Але чорношкірі люди таки розуміють, що треба змінювати суспільство, а не шкіру. А ось емоційний і дбайливий чоловік замість того, щоб руйнувати гендерні ролі, йде робити операцію. Транссексуальна імперія, на думку Реймонд, націлена на фіксацію стереотипів мужності та жіночності, розглядаючи усіх, хто від них відхиляється (особливо дітей) – як потенційних транссексуалів.
[заув. Cydonich: серед терф поширена думка, що через "пропаганду гендерної теорії" гомосексуальні та гендерно-неконформні діти будуть відправлятися консервативними родичами на зміну статі для такої собі нормалізації, проте...
Трансгендерні діти стикаються з неприйняттям сім'ї куди частіше, ніж ЛГБ діти -
А в цьому опитуванні більшість батьків і клініцистів відкрито заявили, що вони воліли б мати цисгендерну гомосексуальну дитину, а не трансгендерну - https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/19361653.2019.1665610?journalCode=wjly20]
Таким чином, операція – це «соціальний транквілізатор», який зміцнює сексизм та конформізм.
Медикалізація транссексуальності приховано заохочує й інші форми втамування "гендерної невдоволеності" (gender dissatisfaction) за допомогою хірургії. Не настільки радикальні, як при транссексуалізмі, але теж небезпечні для здоров'я, про що, звісно, жінок не попереджають. Реймонд повторює, що пластика грудей для жінок – це аналогічне транссексуалізму явище.
Відповіді критикам
Насамперед Реймонд хоче донести масштаб загрози транссексуалізму до лібфем-спільноти, яка ставиться до неї надто несерйозно і висміює її параною. Її турбує, що в дискурсі з тих пір з'явилися ще й "трансгендери", які активно шукають з фемінізмом співпраці, виставляючи себе найрадикальнішими борцями з гендерними стереотипами, доводячи що гендер – це щось перехідне над статтю, що його можна обирати, а то й геть відкинути, поставивши особистість вище біології та натягнутих на неї соціальних обмежень. Але які ж із них борці з гендерними стереотипами, якщо психіатри та медики вимагають від них переходу в протилежну гендерну роль навіть до того, як вони зможуть зазнати операційного втручання, і результат такого переходу – підтримка карикатурної фемінності? [заув. Cydonich: так якщо це вимога психіатрів заради доступу до переходу, то які претензії до трансперсон?]
На звинувачення з боку Alice Echols і Annie Woodhouse у гендерному есенціалізмі вона відповідає, що взагалі-то вся її книга викривала теорію природної статевої самоідентифікації у транссексуалів (адже тоді виходить, що й у цисів вона природня, а все це і є ґендерний есенціалізм), просто критики її не зрозуміли . Вона не вважає гендер незмінним, вона просто вважає, що транссексуали не змінюють свою стать штучними гормонами і операціями, а значить, і їхній гендер не змінюється. Транссексуал – це втілення чоловічих фантазій про відчуття себе жінкою. Ці фантазії засновані на чоловічій уяві, а не на жіночій реальності. Саме цією жіночою реальністю не володіє хірургічно сконструйована жінка, але не тому, що жінки вродились з якоюсь "жіночною сутністю", а тому що чоловіки ніколи не жили в жіночому тілі, що тягне за собою жіночу історію життя. Це історія є базою для жіночої реальності, і вона ґрунтується на жіночій біології. А її у транссексуалів немає – бо вони не народилися із ХХ-хромосомами. На їхню долю не випали менструації, здатність завагітніти, вагітність, пологи, аборти, гормональні цикли, що впливають на самопочуття, іяк наслідок перерахованого – жіноча підпорядкованість світу, в якому домінують чоловіки [заув. Cydonich: наче усі цисжінки мають цей досвід, і головне, однаково його інтерпретують, тому що мають колективну свідомість]. Заперечувати, що жіноча історія заснована на жіночій біології – це немов заперечувати, що історія чорношкірих заснована на їхньому кольорі шкіри. Як і у випадку з біологічним кольором шкіри, жіноча біологія не означає есенціальну жіночність, але зумовлює історичну реальність, що демонструє, як то – бути народженою з ХХ-хромосомами.
Ще критики не зрозуміли назви книги. Вона зовсім не мала на увазі, що існує якась всеосяжна змова чоловіків та лікарів для викорінення емансипованих біологічних жінок та заміни їх ідеально-жіночими транссексуалами зі штучними матками. Це просто образ для передачі її головного посилу: транссексуалізм – це соціополітична програма, яка пхає палки в колеса прогресу у сфері гендерної рівності; а його "імперія" – це мережа академічних, медичних і державних інститутів, що реалізують цю програму. Але ні, не треба сприймати це так, ніби все це відбувається з чиєїсь волі. Концепт «банальності зла» Ханни Арендт нагадує нам, що помилки та руйнування не завжди є навмисними чи являються результатом спланованих змов. Все не так просто. Мета "Транссексуальної імперії" – передати складність інституційної основи феномену.
І ось ми дочекались зірок програми – транслесбійок. Реймонд у першому виданні писала, що ті зазіхають більш, ніж на жіночу біологію,– на жіночу творчу енергію, що традиційно асоціюється з жіночою біологією. Сьогодні, додає вона, точнішим їй здається не "жіноча енергія", а "лесбійська солідарність", оскільки лесбійки – це не прості творчі жінки, а жінки, які обирають віддавати всю свою творчу енергію жінкам, живе втілення ідеалу фемінізму.
І вступає в полеміку з транслесбійкою-феміністкою Сенді Стоун, якій присвятила пів розділу у першому виданні. Звинувачує її у нарцисизмі, зловживанні постмодернізмом та іронією. З точки зору Реймонд, Стоун більш ніж через 25 років переходу все одно залишається «ним», «чоловіком, який став сконструйованою жінкою».
[Стоун у 1974 року взяли на роботу в лесбофеміністський музичний лейбл "Olivia Records". Книга призвела до її цькування, і вона була вимушена переїхати на інший кінець країни. У 1987 році вона написала критичне есе "Імперія завдає контрудар: (пост)транссексуальний маніфест". У цій роботі Стоун аналізує місце транссексуальних людей між жіночим і чоловічим полюсами бінарної гендерної моделі. Вона критикувала не лише трансфобних феміністок, а й медичну спільноту, і навіть самих транссексуальних людей. Так, вона наголошувала на недостовірності досліджень, в яких транссексуалки були описані як “пригнічені, замкнуті, шизоїдні особи зі схильністю до конфліктів”. Стоун говорить про виключення транссексуальних людей з дискусії про транссексуальність: "як і генетичні жінки, транссексуалки описуються як інфантильні, нездатні до логічного мислення, невідповідальні за досягнення своєї справжньої суб'єктності, їхня думка стирається за допомогою жорстких діагностичних критеріїв". Вона критикує тих транссексуалок, які підлаштовуються під норми обраного гендеру і вигадують історії про своє минуле життя, тим самим стираючи свою ідентичність як транссексуальних людей - https://drive.google.com/file/d/1GsxZYOzExNSuLJ1qw3Svn8tNXrnmpcqJ/view?usp=sharing]
Медикалізація транссексуальності приховано заохочує й інші форми втамування "гендерної невдоволеності" (gender dissatisfaction) за допомогою хірургії. Не настільки радикальні, як при транссексуалізмі, але теж небезпечні для здоров'я, про що, звісно, жінок не попереджають. Реймонд повторює, що пластика грудей для жінок – це аналогічне транссексуалізму явище.
Відповіді критикам
Насамперед Реймонд хоче донести масштаб загрози транссексуалізму до лібфем-спільноти, яка ставиться до неї надто несерйозно і висміює її параною. Її турбує, що в дискурсі з тих пір з'явилися ще й "трансгендери", які активно шукають з фемінізмом співпраці, виставляючи себе найрадикальнішими борцями з гендерними стереотипами, доводячи що гендер – це щось перехідне над статтю, що його можна обирати, а то й геть відкинути, поставивши особистість вище біології та натягнутих на неї соціальних обмежень. Але які ж із них борці з гендерними стереотипами, якщо психіатри та медики вимагають від них переходу в протилежну гендерну роль навіть до того, як вони зможуть зазнати операційного втручання, і результат такого переходу – підтримка карикатурної фемінності? [заув. Cydonich: так якщо це вимога психіатрів заради доступу до переходу, то які претензії до трансперсон?]
На звинувачення з боку Alice Echols і Annie Woodhouse у гендерному есенціалізмі вона відповідає, що взагалі-то вся її книга викривала теорію природної статевої самоідентифікації у транссексуалів (адже тоді виходить, що й у цисів вона природня, а все це і є ґендерний есенціалізм), просто критики її не зрозуміли . Вона не вважає гендер незмінним, вона просто вважає, що транссексуали не змінюють свою стать штучними гормонами і операціями, а значить, і їхній гендер не змінюється. Транссексуал – це втілення чоловічих фантазій про відчуття себе жінкою. Ці фантазії засновані на чоловічій уяві, а не на жіночій реальності. Саме цією жіночою реальністю не володіє хірургічно сконструйована жінка, але не тому, що жінки вродились з якоюсь "жіночною сутністю", а тому що чоловіки ніколи не жили в жіночому тілі, що тягне за собою жіночу історію життя. Це історія є базою для жіночої реальності, і вона ґрунтується на жіночій біології. А її у транссексуалів немає – бо вони не народилися із ХХ-хромосомами. На їхню долю не випали менструації, здатність завагітніти, вагітність, пологи, аборти, гормональні цикли, що впливають на самопочуття, іяк наслідок перерахованого – жіноча підпорядкованість світу, в якому домінують чоловіки [заув. Cydonich: наче усі цисжінки мають цей досвід, і головне, однаково його інтерпретують, тому що мають колективну свідомість]. Заперечувати, що жіноча історія заснована на жіночій біології – це немов заперечувати, що історія чорношкірих заснована на їхньому кольорі шкіри. Як і у випадку з біологічним кольором шкіри, жіноча біологія не означає есенціальну жіночність, але зумовлює історичну реальність, що демонструє, як то – бути народженою з ХХ-хромосомами.
Ще критики не зрозуміли назви книги. Вона зовсім не мала на увазі, що існує якась всеосяжна змова чоловіків та лікарів для викорінення емансипованих біологічних жінок та заміни їх ідеально-жіночими транссексуалами зі штучними матками. Це просто образ для передачі її головного посилу: транссексуалізм – це соціополітична програма, яка пхає палки в колеса прогресу у сфері гендерної рівності; а його "імперія" – це мережа академічних, медичних і державних інститутів, що реалізують цю програму. Але ні, не треба сприймати це так, ніби все це відбувається з чиєїсь волі. Концепт «банальності зла» Ханни Арендт нагадує нам, що помилки та руйнування не завжди є навмисними чи являються результатом спланованих змов. Все не так просто. Мета "Транссексуальної імперії" – передати складність інституційної основи феномену.
І ось ми дочекались зірок програми – транслесбійок. Реймонд у першому виданні писала, що ті зазіхають більш, ніж на жіночу біологію,– на жіночу творчу енергію, що традиційно асоціюється з жіночою біологією. Сьогодні, додає вона, точнішим їй здається не "жіноча енергія", а "лесбійська солідарність", оскільки лесбійки – це не прості творчі жінки, а жінки, які обирають віддавати всю свою творчу енергію жінкам, живе втілення ідеалу фемінізму.
І вступає в полеміку з транслесбійкою-феміністкою Сенді Стоун, якій присвятила пів розділу у першому виданні. Звинувачує її у нарцисизмі, зловживанні постмодернізмом та іронією. З точки зору Реймонд, Стоун більш ніж через 25 років переходу все одно залишається «ним», «чоловіком, який став сконструйованою жінкою».
[Стоун у 1974 року взяли на роботу в лесбофеміністський музичний лейбл "Olivia Records". Книга призвела до її цькування, і вона була вимушена переїхати на інший кінець країни. У 1987 році вона написала критичне есе "Імперія завдає контрудар: (пост)транссексуальний маніфест". У цій роботі Стоун аналізує місце транссексуальних людей між жіночим і чоловічим полюсами бінарної гендерної моделі. Вона критикувала не лише трансфобних феміністок, а й медичну спільноту, і навіть самих транссексуальних людей. Так, вона наголошувала на недостовірності досліджень, в яких транссексуалки були описані як “пригнічені, замкнуті, шизоїдні особи зі схильністю до конфліктів”. Стоун говорить про виключення транссексуальних людей з дискусії про транссексуальність: "як і генетичні жінки, транссексуалки описуються як інфантильні, нездатні до логічного мислення, невідповідальні за досягнення своєї справжньої суб'єктності, їхня думка стирається за допомогою жорстких діагностичних критеріїв". Вона критикує тих транссексуалок, які підлаштовуються під норми обраного гендеру і вигадують історії про своє минуле життя, тим самим стираючи свою ідентичність як транссексуальних людей - https://drive.google.com/file/d/1GsxZYOzExNSuLJ1qw3Svn8tNXrnmpcqJ/view?usp=sharing]
Критикує антропологиню Judith Shapiro. Та, за словами Реймонд, видає її ідеї за свої, при цьому боягузливо викидаючи з них увесь політичний контекст і визнаючи транссексуалізм не новим міцним стовпом ґендерного пригнічення, а лише його черговим сумним наслідком.
На докори у нетерпимості Реймонд відповідає, що терпіти – це надто пасивна позиція, яка призводить лише до створення нових медичних жертв сексуального конформізму. Та й взагалі вона співчуває чоловікам і деяким жінкам, настільки травмованим патріархатом і відчуженим від власних тіл, що їм не страшно себе скалічити. Вона погоджується, що транссексуальні люди переживають багато емоційного та фізичного болю, що суспільство дискримінує їх за транс-статус. Але не вважає, що бажання, операції та гормони можуть когось зробити справжніми жінками чи чоловіками. І тому, хай транссексуали і заслуговують на повагу до їхніх прав, але тільки як люди загалом, або як чоловіки, але не жінки. [заув. Niibeth: На початку абзацу згадуються трансжінки та трансчоловіки, у фіналі залишаються тільки трансжінки, і так вони щезають з дискусії по всьому тексту]
Політика трансгендеризму
Тут вона пише, що раніше з термінами було простіше, а тепер з'явилося багато нових. Але всі ці трансгендери, як і транссексуали, все одно переважно чоловіки, які замість того, щоб воювати з гендерними ролями, намагаються примирити аспекти традиційної жіночої тілесності з аспектами традиційної культурної жіночності. Та стаючи ультрафемінними жінками, прагнуть привернути цим увагу інших чоловіків. [заув. Niibeth: Тут вона сперечається з визначенням трансгендерності, яке дається в статті 92 року в The Advocate, де дається явно застаріла на даний момент теза: там, наприклад, "істинними трансгендерами" називають людей, які пройшли операції, а проституція названа чимось на кшталт ініціації для трансгендера (!!!)] .
Далі вона критикує дреґ-субкультуру, зокрема Ру Пола з його «Ми народжуємося голими, все інше – дреґ», звинувачуючи приблизно в тому ж – у зазіханні чоловіків на жіночий образ. Нагадує, що жінки у чоловічому одязі претендують на чоловічий статус, а чоловіки у жіночому – пародіюють жінок. Що майже немає жінок, для яких чоловічий одяг – це сексуальний фетиш. І пише, що кросдресери, дреґ-квін та трансвестити можуть дозволити собі носити ультрафемінні вбрання, залишаючись білими гетеросексуальними чоловіками, консервативною опорою суспільства.
[заув. Cydonich: чомусь суспільство про це не в курсі – воно вкрай агресивно (аж до побиття серед білого дня за яскраву шапку чи сережку у вусі; апереслідування геїв – окрема філія пекла з цькуванням, конверсійною терапією, ув'язненнями в психлікарню чи табір перевиховання, тортурами та вбивствами) сприймає гендерно-неконформних чоловіків як злісних руйнівників традиційного устрою та гендерних ролей, на нечисленність яких Реймонд скаржитьсявсю книгу]
Ру Пол, він же біла гетеросексуальна консервативна опора суспільства
Все це лише чоловічий ексгібіціонізм під прогресивною маскою самовираження. А андрогінний гуманізм намагається замінити собою феміністську політику.
Трансгендерована лесбійка
Ця частина присвячена аналізу книги Леслі Фейнберг "Stone Butch Blues" 1993 рокупро лесбійок робітничого класу 60-х років.
[Фейнберг – бутч-лесбіянка, ліва активістка, антифашистка, активно підтримувала права трансперсон і написала про них дві книги "Trans Liberation: Beyond Pink or Blue" та "Transgender Warriors". Померла 2014 року від хвороби Лайма. Її останніми словами були: "Запам'ятайте мене як революційну комуністку"]
З переказу Реймонд виходить, що головна героїня цієї книги, Джесс, пройшовши крізь неприйняття сім'ї, конверсійну терапію від гомосексуальності, чоловіче насильство та харрасмент, звертається до гормональної терапії та видаляє груди з наущення друзів-трансвеститів з гей-барів. Але в результаті не почувається ані жінкою, ані чоловіком – «Я не почуваюся як чоловік у пастці жіночого тіла, я почуваюся просто у пастці». Подруга-феміністка розлучається з нею, бо не готова виходити з нею у світ як із чоловіком - «Я не можу прикидатися гетеро і бути щасливою». Джесс впала на соціальне дно, і, всередині «лишаючись собою», відчувала себе «похованою живцем». Через кілька років вона все ж таки кинула гормональну терапію, і хоча її тіло вже ніколи не буде таким, як раніше, вона плекає надію відбудувати своє життя з того, що в неї залишилося.
Книга, пише Реймонд, зворушлива, але ідеологічно її вкрай розчарувала. Тому що Джесс у результаті не залишилась жінкою, а прийняла себе "іншою", і стосунки почала заводити не з лесбійками, а з чоловіками-кросдресерами та транссексуалами.
[заув. Cydonich: А як на мене, прекрасна у всіх аспектах книга з репрезентацією небінарності під перехресним вогнем традиційних цінностей та почуттям ізоляції у райдужному гетто]
Приборкання гендеру (Gender bending)
Тут Реймонд пише про співачку Кетрін Дон Ланг [канадська поп- і кантрі-музикантка, володарка 4 Греммі, буч-лесбійка, транс-інклюзивна феміністка, ЛГБТ-активістка та захисниця прав тварин], яка, на її думку, своєю творчістю руйнує гендер тонше, ніж транс-чоловіки. Спочатку похваливши її, Реймонд одразу критикує її появу на обкладинці Vanity Fair 1993 у фотосесії, яку визначає як сексуальну об’єктивацію. (На фото сексуальна Сінді Кроуфорд у купальнику вдає, що голить небезпечною бритвою Ланг, вдягнену в чоловічий костюм).
Загалом, Реймонд доходить висновку, що спроба приборкати гендер лише асимілює аспекти стереотипів, і нічого не робить для політики. Це просто той же сексуальний конформізм під маскою сексуальної революції. Трансгендерність – це лише стиль, у ньому нема жодного змісту. Те, що він нібито закликає до більшої толерантності, теж брехня. Трансгендерність звужує протест проти гендеру до гардеробу, гормонів, хірургічних операцій та фотосесій – всього що завгодно, крім реальної рівності. А гендер треба докорінно трансформувати.
 |
| Та сама обкладинка. 90-ті, що ви творите? |
[заув. Niibeth u Cydonich: Що можна сказати про передмову? Вона непослідовна – Реймонд скаче від загального до конкретного, від медичних досліджень до художніх книг, від широкої політичної картини до закидів у бік конкретних людей. Транссексуальність вона щоразу описує як несвідомі спроби чоловіків захопити жіноче тіло, втекти з токсичного братерства і пролізти в сестринство, не заглиблюючись власне в "медичну модель", яку критикує.
Загалом Реймонд змальовує безнадійний пейзаж тріумфуючого патріархату, де будь-які спроби його похитнути приводять лише до його зміцнення, і жодних альтернатив вона не бачить. Це дивно, враховуючи, що в першому виданні пропонувався чіткий план дій. Невже вона зневірилася в ньому за 15 років?]
Починаємо переказ самої книги. І починається вона... зі вступу! А ви як гадали, ми отак візьмемо та почнемо? Ні, тут на 254 сторінки - 53 сторінки вступу.
Коментарі до методу
Тут вона каже, що хоч тему намагаються загнати в медичні рамки, вона її розглядатиме як спеціалістка з етики. І взагалі, що тема дуже нагадує їй теодицею [Теодицея – це теорія, яка пояснює, чому у світі, яким керує добрий Бог, так багато зла]. У медичній теодицеї транссексуали зобов'язані пожертвувати своїм «я» терапевтам та технічним фахівцям. Які, у свою чергу, пояснюють транссексуалам, що є здоровим, а що – ні.
Ця книга присвячена тому, що медицина та психологія в галузі транссексуалізму діють як релігія,і розмовами про здоров'я підміняють право на вибір, свободу та автономію. А моральні проблеми перетворюються на технічні. І медична модель робить справжню трансцеденцію транссексуальної проблеми майже неможливою.
[заув. Cydonich: ось тут і стає очевидним, що ідеї терф і трансмедикалізму зовсім не взаємопов’язані, як вважають деякі трансперсони.
Детальніше про трансмед - https://cydonich.blogspot.com/2022/11/blog-post_60.html та https://cydonich.blogspot.com/2022/11/blog-post_29.html]
Мова: «Говори те що маєш на увазі, і май на увазі те що говориш»
Реймонд пояснює, що коли говорить про жіночність і мужність, то має на увазі, що при транссексуалізмі відбувається фемінізація чоловіка або маскулінізація жінки. Слова "маскулінний" і "фемінний" використовуються протягом цієї книги, щоб вказати, що відбувається штучна, несправжня, соціальна та хірургічна зміна, а не глибока істинна зміна, яка призводила б до екзистенційного розвитку. А ось слова "він" та "вона" обіцяє залишати в лапках, бо це від хромосом залежить.
Ще вона пише, що вибирає термін транссексуалІЗМ, а не транссексуальність, тому що суфікс "ізм" дуже влучно відображає, що це ідеологія і "соціополітична програма, яка під виглядом терапії просуває сексизм і дискредитує боротьбу з пригніченням".
Далі вона розглядає різні теорії статі: хромосомну стать, анатомічну стать, генітальну, юридичну, гормональну, психологічну (себто, гендер).
Транссексуалізм є прикладом того, як стать і гендер розходяться різними шляхами. Транссексуали відмовляються від приписаного суспільством гендеру.
[заув. Cydonich: те, як вона всю книгу геть ігнорує первинність статевої дисфорії навіть не смішно]
Тут вона перераховує відмінності ґендерної ролі від ґендерної ідентичності (роль як публічний прояв ідентичності).
І каже, що феміністки називають незадоволення своїм гендером іншими словами – пригніченням, сексизмом. І що слово "гендер" перетворює сексистське пригнічення на медичну проблему, з якою треба розбиратися у лікаря. Тому вона вважає за краще використовувати слово "гендер" тільки коли мова йде про транссексуальні питання.
З усіх теорій статі вона, звичайно, вибирає хромосомну, адже хромосомну стать змінити не можна. А значить, людина з ХУ, яка пройшла операцію, все одно не жінка. Транссексуалізм стосується лише генітальної статі. Але яка у цих штучних вагінах цінність? Репродуктивної функції у цієї грубої імітації жіночих органів немає. Хоча прогрес у дослідженнях екстракорпорального запліднення, сурогатного материнства та штучної матки не може не турбувати.
[заув. Cydonich: яка краса – ікона радфема вважає репродуктивну функцію визначальною жіночою цінністю. Якщо не в лесбосепаратизмі, то хоча б у цьому сучасні послідовниці залишаються відданими їй]
Так, ще гормональну стать можна змінити, вторинні статеві ознаки можна змінити. Юридично можна стати жінкою перед законом. Ну і що?
Слово "транссексуалізм", з її точки зору, формує реальність, в якій нібито і справді існують такі люди, яким потрібні операції. Але ж доки операції не популяризували, потреба в них не була очевидною. Термінологія приховує те, як доступність операцій створила більший попит на них. [заув. Niibeth: Так, іноді пропозиція може створити несподіваний і навіть шкідливий попит (див. історію цигарок, дезодорантів та епіляції). А іноді корисний. Ніхто не бігав у кам'яному віці з криками "та коли ж ви, курва, винайдете вакцинацію та інсулін!"]
Термін приховує владу медичної імперії, яка сама сформувала унікальну групу споживачів медичних послуг. Самі медики стали невидимками, підкреслюючи роль пацієнта у керуванні своєю долею. Але ж є не тільки транссексуали, а й ті, хто транссексуалізує. Ті, хто контролює сконструйовану реальність. Як тільки гендерному пригніченню дали назву «транссексуалізм», феномен став сам себе пояснювати – чому у когось свідомість у тілі невідповідного гендеру? Та тому що він транссексуал!
Вона підкреслює, що навмисне максимально часто використовує слово «він», і не в сенсі загального роду, а нагадуючи, що більшість транссексуалів – чоловіки.
Трохи емпірики
Тут Реймонд анонсує свої джерела, на які спиратиметься у подальших міркуваннях про транссексуалізм.
Вона вважає, що для справжнього розуміння теми недостатньо збору статистики, яка демонструє надто високу середню температуру по лікарні. Необхідно особисто спілкуватися із справді репрезентативною вибіркою. Інакше вийде як у Daniel Callahan, який вивчав аборти (у нього вийшло, що більшість жінок проти них, а ті, хто вдавалися до нього – потрапили на цвинтар), вочевидь таке висвітлення питання політично хибне. Дослідження повинні вести суспільство до прогресу, а не зміцнювати вже існуючі теорії.
Для практичної частини дослідження вона:
- Говорила з лікарями та психологами, директорами лікарень, священнослужителями, які спілкувалися з транс-людьми, з їхніми сім'ями.
- Відвідувала деякі клініки та фонди, що фінансували дослідження у цій галузі, зокрема Університет Джона Хопкінса.
- Цитує дослідників John Money, Christian Hamburger, Paul Walker, Eleanor Bagby, Zelda Suplee.
- Взяла інтерв'ю у 15 транссексуалів (13 трансжінок і 2 трансчоловіків, вирішила дотримуватись відомих їй пропорцій)
Онтологічний аргумент
Головний висновок усієї книги Реймонд: транссексуалізм – це соціальна проблема, причини якої пояснюються виключно сексуальними ролями та ідентичностями, які створює патріархальне суспільство. Це результат приписаних соціумом визначень жіночності та мужності, одне з яких транссексуалізм відкидає, прагнучи іншого. Винне лише суспільство. Це не про особистість транссексуала, не про його досвід, а про те, що суспільство дозволяє своїм членам. І під цим нав'язаним квестом пошуку себе в сексуальних і гендерних ролях повністю похований пошук свого істинного Я. Вона називає це "квестом буття" (quest for be-ing) та "пошуком трансценденції".
Реймонд закликає до гармонії та цілісності. І каже, що операції порушують динамічний процес буття, яке складається з цілісності тіла, особистості та суспільства. Хромосомна база – це частина цілісності тіла, а медичні втручання шкідливі тілу та його цілісності. (Вона кілька разів за розділ повторює, мовляв, ні, вона зовсім не за "все має бути природнім!", але міру треба знати!). І оскільки транссексуальність за допомогою косметичних змін зміцнює неприродні стереотипи, засновані на хромосомній статі, то транссексуальність порушує цілісність суспільства.
[заув. Cydonich: якось дивно захищати цілісність гіпотетичного ідеального суспільства без сексизму, ігноруючи реальність патріархального суспільства, в якому Реймонд провела більшу частину життя. Чи так погано порушувати цілісність такого суспільства? Провокації розпочинають дискусії, які ведуть до об'єднання, активізму та системних змін. Інше питання – чи є транссексуальність такою провокацією в принципі? Консерватори, терф (а ще квір-теоретики) вважають що так. А самих трансперсон не дуже й питають, використовуючи у цій війні як щит то з одного, то з іншого боку]
Транссексуалізм – це напівправда, що порушує незручні питання про гендер, відразу ж даючи на них відповіді, які лише зміцнюють причини цих питань. І Реймонд рішуче збирається нам це довести.
Розділ 1 - "Все що ви завжди хотіли знати про транссексуалізм"
Починає Реймонд із історії питання.
Тут вона перераховує відмінності ґендерної ролі від ґендерної ідентичності (роль як публічний прояв ідентичності).
І каже, що феміністки називають незадоволення своїм гендером іншими словами – пригніченням, сексизмом. І що слово "гендер" перетворює сексистське пригнічення на медичну проблему, з якою треба розбиратися у лікаря. Тому вона вважає за краще використовувати слово "гендер" тільки коли мова йде про транссексуальні питання.
З усіх теорій статі вона, звичайно, вибирає хромосомну, адже хромосомну стать змінити не можна. А значить, людина з ХУ, яка пройшла операцію, все одно не жінка. Транссексуалізм стосується лише генітальної статі. Але яка у цих штучних вагінах цінність? Репродуктивної функції у цієї грубої імітації жіночих органів немає. Хоча прогрес у дослідженнях екстракорпорального запліднення, сурогатного материнства та штучної матки не може не турбувати.
[заув. Cydonich: яка краса – ікона радфема вважає репродуктивну функцію визначальною жіночою цінністю. Якщо не в лесбосепаратизмі, то хоча б у цьому сучасні послідовниці залишаються відданими їй]
Так, ще гормональну стать можна змінити, вторинні статеві ознаки можна змінити. Юридично можна стати жінкою перед законом. Ну і що?
Слово "транссексуалізм", з її точки зору, формує реальність, в якій нібито і справді існують такі люди, яким потрібні операції. Але ж доки операції не популяризували, потреба в них не була очевидною. Термінологія приховує те, як доступність операцій створила більший попит на них. [заув. Niibeth: Так, іноді пропозиція може створити несподіваний і навіть шкідливий попит (див. історію цигарок, дезодорантів та епіляції). А іноді корисний. Ніхто не бігав у кам'яному віці з криками "та коли ж ви, курва, винайдете вакцинацію та інсулін!"]
Термін приховує владу медичної імперії, яка сама сформувала унікальну групу споживачів медичних послуг. Самі медики стали невидимками, підкреслюючи роль пацієнта у керуванні своєю долею. Але ж є не тільки транссексуали, а й ті, хто транссексуалізує. Ті, хто контролює сконструйовану реальність. Як тільки гендерному пригніченню дали назву «транссексуалізм», феномен став сам себе пояснювати – чому у когось свідомість у тілі невідповідного гендеру? Та тому що він транссексуал!
Вона підкреслює, що навмисне максимально часто використовує слово «він», і не в сенсі загального роду, а нагадуючи, що більшість транссексуалів – чоловіки.
Трохи емпірики
Тут Реймонд анонсує свої джерела, на які спиратиметься у подальших міркуваннях про транссексуалізм.
Вона вважає, що для справжнього розуміння теми недостатньо збору статистики, яка демонструє надто високу середню температуру по лікарні. Необхідно особисто спілкуватися із справді репрезентативною вибіркою. Інакше вийде як у Daniel Callahan, який вивчав аборти (у нього вийшло, що більшість жінок проти них, а ті, хто вдавалися до нього – потрапили на цвинтар), вочевидь таке висвітлення питання політично хибне. Дослідження повинні вести суспільство до прогресу, а не зміцнювати вже існуючі теорії.
Для практичної частини дослідження вона:
- Говорила з лікарями та психологами, директорами лікарень, священнослужителями, які спілкувалися з транс-людьми, з їхніми сім'ями.
- Відвідувала деякі клініки та фонди, що фінансували дослідження у цій галузі, зокрема Університет Джона Хопкінса.
- Цитує дослідників John Money, Christian Hamburger, Paul Walker, Eleanor Bagby, Zelda Suplee.
- Взяла інтерв'ю у 15 транссексуалів (13 трансжінок і 2 трансчоловіків, вирішила дотримуватись відомих їй пропорцій)
Онтологічний аргумент
Головний висновок усієї книги Реймонд: транссексуалізм – це соціальна проблема, причини якої пояснюються виключно сексуальними ролями та ідентичностями, які створює патріархальне суспільство. Це результат приписаних соціумом визначень жіночності та мужності, одне з яких транссексуалізм відкидає, прагнучи іншого. Винне лише суспільство. Це не про особистість транссексуала, не про його досвід, а про те, що суспільство дозволяє своїм членам. І під цим нав'язаним квестом пошуку себе в сексуальних і гендерних ролях повністю похований пошук свого істинного Я. Вона називає це "квестом буття" (quest for be-ing) та "пошуком трансценденції".
Реймонд закликає до гармонії та цілісності. І каже, що операції порушують динамічний процес буття, яке складається з цілісності тіла, особистості та суспільства. Хромосомна база – це частина цілісності тіла, а медичні втручання шкідливі тілу та його цілісності. (Вона кілька разів за розділ повторює, мовляв, ні, вона зовсім не за "все має бути природнім!", але міру треба знати!). І оскільки транссексуальність за допомогою косметичних змін зміцнює неприродні стереотипи, засновані на хромосомній статі, то транссексуальність порушує цілісність суспільства.
[заув. Cydonich: якось дивно захищати цілісність гіпотетичного ідеального суспільства без сексизму, ігноруючи реальність патріархального суспільства, в якому Реймонд провела більшу частину життя. Чи так погано порушувати цілісність такого суспільства? Провокації розпочинають дискусії, які ведуть до об'єднання, активізму та системних змін. Інше питання – чи є транссексуальність такою провокацією в принципі? Консерватори, терф (а ще квір-теоретики) вважають що так. А самих трансперсон не дуже й питають, використовуючи у цій війні як щит то з одного, то з іншого боку]
Транссексуалізм – це напівправда, що порушує незручні питання про гендер, відразу ж даючи на них відповіді, які лише зміцнюють причини цих питань. І Реймонд рішуче збирається нам це довести.
Розділ 1 - "Все що ви завжди хотіли знати про транссексуалізм"
Починає Реймонд із історії питання.
Операції стали можливі на початку 1930-х. Техніки вдосконалювались і почали публічно висвітлюватись з початку 1950-х. З того часу в США проведено тисячі операцій, а Erickson Educational Foundation і клініка Джона Хопкінса широко фінансували відкриття програм зі зміни статі в Європі. Зі скрипом приймаються закони, що дозволяють транссексуалам змінювати документи.
Все це нашвидкуруч зліплений феномен. У бородаті часи існували деякі міфи та ритуальна кастрація, але, строго кажучи, транссексуальність не має історичних прецедентів.
[заув. Niibeth: Йой https://en.wikipedia.org/wiki/Transgender_history - https://en.wikipedia.org/wiki/Timeline_of_transgender_history]
[заув. Cydonich: згадана у "Відповідях критикам" Judith Shapiro у своїй роботі "Transsexualism: Reflections on Persistence of Gender and Mutability of Sex" упереміш з доброзичливою трансфобією наводить багато історичних прецедентів, так що зрозуміло, чому Реймонд вона не сподобалась – https://drive.google.com/file/d/1DeGc47h-z8KSPQEQ3nuTnpTlR8Buh0Wd/view?usp=sharing]
Недавня історія
Слово "транссексуалізм" увійшло в англійську мову на початку 1950-х, і за якихось 25 років вкоренилося в побуті так, ніби він завжди був частиною нашої культури. Створено воно доктором Девідом Колдуеллом для опису дівчинки, яка нав'язливо хотіла стати хлопчиком. У 1953 році Гаррі Бенджамін використав "транссексуалізм" у своїй лекції в New York Academy of Medicine. У Index Medicus воно не вважалося офіційним терміном до 1967 року.
У публічний простір транссексуалізм вийшов завдяки відомому випадку Крістіни Йоргенсон з Данії. Далі перераховуються відомі випадки операцій, лікарі, дослідження. На момент написання книги близько 30 серйозних медустанов США проводили операції. Взірцем стала клініка Джона Хопкінса, що відкрилася в 1967 році з командою професіоналів під керівництвом Бенджаміна. За їхніми даними, на 1976 р. близько 3000 людей вже пройшли операції і 10 000 ще на підході.
Далі вона говорить про ціни та заявляє, що операція для чоловіка може коштувати 3000-6000 доларів, а для жінки – до 12 000 доларів. І ще багато інших витрат, наприклад, «електроліз для видалення густої бороди може коштувати майже стільки ж, скільки операція».
[заув. Cydonich: (на стор.57) вона описує якусь єдину операцію зі зміни статі, хоча такої фізично не може бути – одна операція змінює одну статеву ознаку. На сьогодення ціна базового набору із 2-3 операцій для середньої трансперсони (в Україні) не перевищує 2000-4000 доларів. Враховуючи інфляцію, у названі Реймонд цифри зовсім не віриться]
Феміністки, пише вона, вражені тим, що аборт державою не оплачується, а операції транссексуалам (де-не-де) оплачуються.
[заув. Кота і Cydonich: Зрозуміло, що йде переказ книги, але з урахуванням ангажованості TERF-авторки варто додати кілька уточнень. Всі ми знаємо, що TERF постійно брешуть та підтасовують факти. Подивимося, які факти підтасувала Реймонд, і навіщо вона це робила.
"Операції стали можливі з початку 30-х" – Брехня. Початок 30-х, швидше за все, обраний у зв'язку з випадком відомої трансжінки Лілі Ельбе. Правда: 1906 – операція Карла М. Баєра (не знаю точно, яка), 1918 – Алану Л. Харту роблять гістеректомію.
«Слово "транссексуалізм" стало частиною англійської мови на початку 1950-х. Створено доктором Колдуеллом для опису дівчинки, яка нав'язливо хотіла стати хлопчиком» — Знову брехня. Магнус Хіршфельд почав використовувати поняття "транссексуалізм" ще 1910 року. У 1918 році він опублікував під цією назвою монографію з казуїстичним та історичним матеріалом. Різну типізацію він запозичив у R. Кrafft-Еbing (1877), у нього вперше описується відмінність між тривалою тотальною транспозицією статевої ідентичності (transsexualismus) і перехідною частковою статевою ідентичністю (transvestismus), (те що сьогодні ми називаємо гендерною ідентичністю). Хіршфельд багато працював з трансчоловіками, власне, згадані Баєр і Харт пов'язані з ним.
Про Хіршфельда злочинно мало говорять, а він стояв біля витоків європейського ЛГБТ-активізму, рекомендуємо хоча б поверхово ознайомитися з його спадщиною – https://en.wikipedia.org/wiki/Magnus_Hirschfeld
"Прагнення виправити невідповідність анатомічної та душевної статі описав Magnus Нirschfeld в 1918 р. У своїй роботі "Сексуальна патологія" він виклав спостереження за 25-річною жінкою, яка наполягала на тому, щоб їй ампутували молочні залози. R.Muhsam (1921) у німецькому медичному часописі навів спостереження за двома пацієнтами із симптомами транссексуалізму, які наполягли на проведенні кастрації. Він же в 1926 р. виклав спостереження за двома історіями жіночого транссексуалізму: одна пацієнтка наполягла на видаленні молочних залоз, матки та яєчників, інша – лише яєчників та молочних залоз.
F.Abraham (1931) опублікував два випадки «генітальних хірургічних перетворень» у пацієнтів із симптомами транссексуалізму" – С. Ю. Калініченко – https://drive.google.com/file/d/1GHfklJ2exB9NiVRJOwIn-jkUVN-B3Gej/view?usp=sharing
В 1948 Гаррі Бенджамін за порадою знаменитого сексолога Альфреда Кінсі зайнявся випадком хлопчика зі статевою дисфорією (в результаті він нелегально призначив цій трансдівчинці естроген, і обнадієний позитивним впливом на психіку пацієнтки, заглибився в тему). Він цікавився темами "гомосексуалізму" і "трансвестизму" з молодості, і навіть був знайомий з Хіршфельдом з часів навчання у Берліні у 1907 р. А в 1930-х він навчався у Відні у Eugen Steinach – піонера в дослідженнях статевих гормонів, шестиразового номінанта на Нобелівку, який працював у тому числі разом із Хіршфельдом над прототипом замісної гормональної терапії.
Бенджамін більше займався трансжінками, у перші роки практики направляючи їх із США до рідної Німеччини. Свою сумнівну "шкалу сексуальної дезорієнтації" він вивів із багаторічної практики із ними, ігноруючи існування трансчоловіків в принципі, і заклавши нею основи «трушництва» на півстоліття вперед. Але в цілому його внесок у популяризацію транс-медицини переоцінити важко, оскільки ця людина, стоячи на плечах гігантів, змогла в потрібний час у потрібному місці повернути дискурс у максимально вигідне русло для трансперсон на той момент.
Тобто Колдуелл у 50-х прийшов вже на усе готове.
...Ну ви вже здогадалися, навіщо TERF брехати? Реальна історія, ох і ах, не влазить у їх транс-ексклюзивну матчастину. Дорогу до медичного переходу в основному прокладали трансчоловіки, а трансжінки (які, на думку TERF, нібито є основною силою з нібито чоловічим бажанням володіти жіночим тілом у такий своєрідний спосіб) підтягувалися туди, де вже були лікарі на кшталт Хіршфельда, – і залишалися в історичній пам'яті здебільшого завдяки трансфобам та трансфобкам. Яка іронія: ті, хто не визнають трансжінок жінками, мимоволі сприяють збереженню їхніх імен. Оідразу після безіменної «дівчинки, яка хотіла стати хлопчиком» згадується Йоргенсен – знову зміщується фокус на трансжінок. Так, Йоргенсен відома, але на той час трансчоловіків того чи іншого ступеню популярності було вже багато]
[заув. Cydonich: Екскурс до історії транс-хірургії (російською)
І вікіпедія не дасть збрехати – https://en.wikipedia.org/wiki/Gender-affirming_surgery?wprov=sfla1]
Чоловіча проблема
Точний відсоток чоловіків і жінок не відомий, але чоловіків однозначно більше: від 7:1 за звітами Бенджаміна в 1966 р. до 2:1 за звітами John Randell в 1959 р. Джон Мані, Anke Ehrhardt і Clinton Jones кажуть, що частка жінок зростає, але вона цій інформації не довіряє. Знайти трансчоловіків для інтерв'ю їй було дуже складно, тож напевно їх ще менше, аніж кажуть.
На її думку, це пов'язано з тим, що операції для чоловіків дешевші.
Також із тим, що чоловіки мають у суспільстві більше прав і свобод експериментувати, от і бісяться з жиру. Навіть у виборі фемінізуючої операції чоловіки виявляють свою маскулінність, а суспільство їх лише заохочує до цього.
[заув. Cydonich: Яка цинічна брехня. Можна вивчити будь-який звіт з дискримінації ЛГБТ, а ще наочніше – ці архіви вбивств та суїцидів трансперсон: https://transrespect.org/en/research/tmm/ та https://tdor.translivesmatter.info/pages/stats щоб побачити, що більшість жертв найжорстокіших форм трансфобії (і гомофобії) – відкриті трансжінки]
А ще це яскравий прояв того, як гендерне пригнічення впливає на чоловіків [заув. Cydonich: так гендер тисне на чоловіків чи вони вільно експериментують?]. Це один із небагатьох виходів для чоловіків, які хочуть ухилитися від нав'язаних ролей. А у жінок є фемінізм, і вони усвідомили, що ідентичності – це пастка.
Ну і нарешті, самі ці операції винайдені чоловіками для чоловіків. Найбільше досліджень присвячено переходу для чоловіків та написано чоловіками. А жінки беруть участь суто символічно, щоб просувати ілюзію інклюзивності. Трансчоловіки – це символічні транссексуали, які рятують обличчя «транссексуальної імперії». Вони потрібні лише для того, щоб створювати ілюзію «загальнолюдської» проблеми. Але розібравшись, можна побачити, що вони не є ані ініціаторками, ні активними учасницями процесу, а лише токенами. Адже в токенізмі головне не кількість, а якість. Наприклад, навіть якби в Сенаті зараз стало 50% жінок, усі ці сенаторки були б токенами під несвідомим контролем патріархату, без реальної влади приймати рішення на користь своєї соцгрупи. Як шість мільйонів євреїв, які загинули в концтаборах не тому, що їх було мало, а тому, що вони не контролювали те, що відбувається .
Вчені найбільше люблять прикидатись, що жінки важливі. Ось, наприклад, Джон Мані старанно пише у співавторстві із жінками. [заув. Niibeth: Який негідник!]
Ще одна причина полягає в тому, що чоловіки визнають силу, яку жінкам дає жіноча біологія, силу, яка символічно проявляється у народження дітей. Реймонд називає її "багатомірною креативністю" (multidimensionally creativity). Карен Хорні, глузуючи з Зігмунда Фройда, називала це "заздрістю до матки".
Цитує Ralph Greenson [психіатр, психоаналітик, дослідник ПТСР]: «У чому чоловік заздрить жінці – так це у тому, що вона завжди впевнена в собі як у жінці. Чоловік ніколи не буває твердо впевнений у тому, хто він є, він у постійному пошуку доказів цього».
(One reason the male envies the woman so much is that she is always sure of herself as a woman. A man is never quite sure he is a man – he has to prove it over and over again)
[заув. Cydonich: з однієї цієї цитати можна було б вивести три томи маскулістської бази, але мізандрія не є основною темою цієї статті, так що обмежимося хвилиною мовчання за всіх чоловіків під тиском сексизму, які поклали свої життя на те, щоб щось комусь довести]
Суть операцій – у викраденні у жінок сил, нерозривно пов'язаних з їх біологією. Так само, як це відбувається під час контрольованих чоловіками клонуванні, штучному заплідненні, технологій вибору статі ембріона, створенні штучної матки.
І, нарешті, чоловіки навчені фетишизувати та об'єктивувати. Ось як привчилися ґвалтувати, дивитися порно і вбиратися в дреґ, так тепер об'єктивують власні тіла. Вважають, що жіночі геніталії можна купити. Транссексуалізм – логічний результат того, що в патріархальному суспільстві чоловік володіє жінкою.
Медикалізована «жінка»
Тут вона розповідає про зміну статі у подробицях. Лякає загрозою раку, довічними прийомом таблеток, клімаксом при відміні ЗГТ, ускладненнями від грудних імплантів. У кривавих подробицях описує вагінопластику, результатами якої майже ніхто в результаті не задоволений, але дороги назад вже немає.
[заув. Cydonich: а тепер до фактів:
Як працює ЗГТ для трансжінок - https://genderanalysis.net/2016/08/gender-basics-how-sex-hormones-work-and-their-use-by-trans-people/
Порівняння тканин молочних залоз "розвинених природно" у цисжінок і на ЗГТ у трансжінок (спойлер – вони нічим не відрізняються та навіть пристосовані до грудного вигодовування) - https://genderanalysis.net/resources/studies-on-trans-womens-breast-development/
Неовагіни трансжінок мають цитологію, аналогічну цисжіночій вагіні - https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/cyt.12417
Про ризики пролактином у трансжінок на ЗГТ (таке трапляється при передозуванні, чому цілком можна запобігти) - https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC3029513/
Дослідження результатів вагінопластики для трансжінок -
~ https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/10037398/
Аматорська добірка ресурсів про трансжіночу хірургію - https://transgenderteensurvivalguide.com/amabgenitalsurgery
Аматорська добірка ресурсів про трансжіночу хірургію - https://transgenderteensurvivalguide.com/amabgenitalsurgery
І вона каже так, ніби довічний прийом ліків – це щось погане, ігноруючи, що без ЗГТ якість життя трансперсон набагато гірше, аніж залежність від ліків сама по собі. А то можна ще не приймати антидепресанти, або щитовидну залозу з метастазами не видаляти, щоб від прийому ТТГ потім все життя не залежати!]
Медикалізований «чоловік»
Те ж саме – рак, довічні ін'єкції, пригнічення менструацій опроміненням, акне, бурхливе підвищення лібідо, яке цим "понівеченим жінкам" ні з ким втамувати. Хоча ось зменшення грудей, зростання м'язової маси та клітора вже не звучать як щось погане. І навіть мастектомія з гістеректомією не такі й шкідливі, але ж незворотні! А неофалоси у хірургів-м'ясників виходять ще гірше за неовагіни. Ну, принаймні, трансчоловіки нечасто рвуться на пластику геніталій. Але це лише тому, що операція занадто дорога, та й лікарі їх не так активно заохочують розробками нових технологій.
[заув. Cydonich: про міфи про перехід трансчоловіків у мене є ціла стаття
Як працює ЗГТ трансчоловіків - https://drive.google.com/file/d/1pr4Mrz1h69I8d6rVPkQorfJrx5EBeCjP/view?usp=share_link
Тут (через сайхаб) можна почитати про результати ЗГТ трансчоловіків - https://www.tandfonline.com/doi/abs/10.1080/19359705.2011.581195?journalCode=wglm20
Ну і конструювання пеніса за 50 років далеко просунулося:
~ https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/36403289/А із залоз Скіна у трансчоловіків навіть розвивається аналог простати - https://genderanalysis.net/2020/10/trans-men-and-transmasculine-people-on-testosterone-can-grow-prostate-tissue/
Аматорська добірка ресурсів - https://transgenderteensurvivalguide.com/afabgenitalsurgery
Не так багато трансчоловіків вдаються до пластики геніталій (в 11 разів рідше за трансжінок), так як для позбавлення від дисфорії більшості достатньо змін на ЗГТ. Це пов'язано з тим, що клітор та пеніс - гомологічні органи, і для "чоловічої" нервової системи трансчоловіків візуальна різниця між ними не має значення. Піхва та пеніс не гомологічні, тому генітальна дисфорія у трансжінок зустрічається частіше та відчувається інтенсивніше
А на цьому сайті можна почитати відгуки трансперсон про операції і навіть подивитися фото результатів - https://www.transbucket.com (реєстрація обов'язкова, але якщо ви зацікавлений цис - ніхто не перевірятиме)]
Вона порівнює трансчоловіків із жінками, яких у 19-му столітті карали видаленням яєчників. Транссексуалка, на її думку, - це девіантка суспільства, потенційна лесбійка і жінка, яка ідентифікує себе як жінку, яку суспільство карає, транссексуалізуючи.
Акцентує увагу на тому, що всі транссексуали вкрай бояться викриття, особливо трансчоловіки з їхньою «туалетною травмою» (термін Zelda Suplee), оскільки в чоловічих громадських туалетах все видно.
[заув. Cydonich: як трансчоловік, що спокійно ходить у громадські туалети і спілкується з десятками трансперсон, можу сказати, що трансжінки бояться в туалетах цисжінок набагато сильніше, ніж трансчоловіки цисчоловіків. Цисчоловікам здебільшого начхати, що у сусіда по кабінці немає пеніса, а ось середньостатистична цисжінка трохи параноїдальна і реагує на уявне порушення її безпеки агресивніше (достатньо просто існування поряд людини, у якої підозрюється наявність пеніса, причому часто це кремезні цисжінки з короткою стрижкою, а не помірно-фемінні трансжінки). Так, домагання та насильство в публічних просторах траплялися з багатьма з нас, але немає підстав говорити про якусь універсальну "туалетну травму", адже ми можемо відстояти себе, гідно виходячи з таких ситуацій]
Юридичні нюанси
[заув. Cydonich: тут довга розповідь про історію прийняття протоколів і законів щодо зміни гендерного маркера в документах трансперсон у США до 1970-х, розбір кількох інфоприводів та судових справ, не бачу сенсу це переказувати]
Операції ризиковані з точки зору закону, оскільки лікарів можна звинуватити в тому, що вони калічать людей (до речі, пацієнтів також можна звинуватити у підбурюванні до тілесного шкідництва - є й такі закони). Також розчарований результатом пацієнт може заявити, що не давав згоди. Далі розповідь про те, як різні клініки вирішують цю проблему.
Згадує, що в деяких штатах є закони, які забороняють кросдресинг, і до операцій вони можуть застосовуватись проти транс-людей. Також їх часто заарештовують за порушення громадського порядку, яке трактується доволі розширено. Це, на думку Реймонд, все-таки несправедливо. Вона проти переслідування людей за гендерний нонконформізм, навіть коли це транссексуали, які його насправді активно підтримують.
А тепер настав час покритикувати причини транссексуалізму, які декларуються транссексуальною імперією.
Розділ 2 - "Транссексуали народжені чи створені, або й те, й інше?"
Література фокусується на двох сферах – пренатальному гормональному факторі та індивідуальному (сімейному) факторі.
Реймонд вважає, що обидві теорії заперечують первинний і ширший вплив гендерних стереотипів патріархального суспільства, і що обидві ідеї по суті покладають провину на матір.
Суперечка щодо причин ведеться давно, і першим зі своїм серйозним припущенням виступив Геродот, пояснюючи походження "скіфської хвороби" божественним втручанням. [заув. Niibeth: Хвилиночку, в попередньому розділі говорили же, що транссексуальність не має історичних прецедентів?!]. Начебто Венера, розгнівана пограбуванням її храму, перетворила скіфських чоловіків та їхнє потомство на жінок. І з тих часів пояснення вчених за своєю суттю не змінилися: "гормональне втручання" в мозок це той самий гнів богів – довести і передбачити його неможливо, а вплив суспільства тут нібито ні до чого.
[заув. Cydonich: з того часу з'явилася маса доказів на користь вирішальної ролі пренатального гормонального фактору для розвитку статевої дисфорії.
Не на останньому місці генетичні фактори -
Пруф раз ~ Пруф два ~ Пруф три ~ Пруф чотири
Незалежно від ЗГТ мозок транс відрізняється від цис – Пруф раз ~ Пруф два
Докладно про мозок трансжінок - https://www.nature.com/articles/s41598-017-17563-z
Докладно про мозок трансчоловіків - https://www.nature.com/articles/s41598-021-00508-y]
В основному в цьому розділі йдеться про дослідження Джона Мані, тому що вони дуже популярні, але мало хто їх критикує. [заув. Cydonich: на сьогодні їх не копнув бодай лінивий - від інтерсекс до маскулістів - втім, цілком заслужено]
Мані, за словами Реймонд, поєднує біологічні та соціальні чинники у складну єдину концепцію. І вважає соціалізацію важливішою.
Дихотомія "природа чи виховання?" це нісенітниця
Реймонд виділяє 5 основних аспектів теорії Мані.
1. Відмінність між вродженими чинниками та факторами середовища не важлива, оскільки статеві відмінності викликає поєднання цих факторів;
2. Найкритичніший етап розвитку - пренатальний, коли гормони активують мозок і задають напрямок, але не межу статевих відмінностей;
3. Розвиток гендерної ідентичності можна порівняти з розвитком рідної мови;
4. "Закріплення" гендерної ідентичності відбувається до 18 місяців, після цього її майже неможливо змінити;
5. Стереотипи треба робити гнучкішими.
Реймонд розмірковує над питанням, чи можуть гормони при розвитку плода впливати не тільки на формування органів, але і на певну статеву поведінку. Мані у даному разі посилається на досліди над тваринами. І зізнається: вченим точно не відомо, що це конкретно за поведінка і як саме пренатальний розвиток на неї впливає. "Ага!" – зауважує Реймонд, тобто пише, що якщо точних доказів немає, то чому б не вважати, що справа виключно в соціалізації. [заув. Niibeth: Як не дивно, сумна історія Реймера – якраз про те, коли соціалізація ні чорта не спрацювала]
[заув. Cydonich: І не тільки його. З 1960-х по 2000-і роки деяким немовлятам чоловічої статі, які народилися з деформованими пенісами або втратили їх в результаті невдалої операції, робили фемінізуючі операції на статевих органах. Хірурги вважали, що такі пацієнти будуть щасливішими, якщо їх перевизначать у медичному та соціальному плані як жінок. Їхні батьки погоджувалися виховувати цих дітей як дівчаток і якомога типовіше для жіночої статі. У подальших дослідженнях шестеро із семи піддослідних ідентифікували себе як гетеросексуальних чоловіків (один із семи зберіг жіночу ідентичність, але його приваблювали жінки). Такі випадки не підтверджують теорію про те, що виховання дітей впливає на гендерну ідентичність чи сексуальну орієнтацію тих, кому при народженні була приписана чоловіча стать - https://link.springer.com/article/10.1007/s10508-005-4342-9
Подібні експерименти над немовлятами жіночої статі не проводились, та й зрозуміло, що воно того не варте]
Гормональні події в утробі
Згідно з Мані, ймовірно, у випадку транссексуальності в критичний пренатальний період щось йде не так, але що саме – поки невідомо. Мані гадає, що справа в андрогенах. І наводить як приклад досліди на тваринах. Реймонд довго пояснює, що результати дослідів на тваринах не можна переносити на людей [а ми з вами і так це знаємо].
Також Мані та його співавторка Anke Ehrhardt порівняли 10 дівчат, чиї матері під час вагітності приймали прогестин, та 15 дівчат із вродженою дисфункцією кори надниркових залоз. Вони росли як дівчата і виглядали як дівчата, але у порівнянні з контрольною групою, виявляли себе як «пацанки» (томбої). Реймонд задається питанням, чи не було тут інших причин: наприклад, батьки могли ставитися поблажливіше до поведінки дочок, оскільки знали, що ті хворіють.
Потім Реймонд згадує, що вона не біолог, і переходить до критики Томи Аквінського. Так що ж первинне в людині – жіноче чи чоловіче? Якщо всі ембріони первинно жіночої статі, то чому Мані не вважає, що період до андрогенів найкритичніший?
Щоправда, потім виявляється, що в одній із книг Мані про це писав. Тож навіщо ця пара сторінок була, я не знаю. Але байдуже, пише Реймонд, адже вчений уперто використовує слова «жіночий» і «мужній», і тим самим зміцнює патріархальні стереотипи.
[заув. Niibeth: Мені, як не-біологу, дуже боляче читати, як не-біолог критикує біолога, який – як уже показала історія – сильно облажався, але при цьому не присутній у дискусії, і не може за себе заступитися]
Розвиток гендерної ідентичності у порівнянні з розвитком рідної мови
Мані порівнює гендерну ідентичність з розвитком мови: ми біологічно схильні до того, щоб говорити, але якою мовою – вже залежить від мовного середовища після народження. І якщо не буде цього середовища, то й мовлення не буде.
Реймонд не подобається ця аналогія. Адже мов можна вивчити багато, і яку конкретно вивчить дитина – не відомо, а гендер буде якийсь один, і конкретний.
Закріплення гендерної ідентичності
Мані був упевнений, що соціалізація – це головне, і що до 18 місяців ґендерна ідентичність жорстко закріплюється. Лишень батьки взяли немовля на руки та вигукнули «Це хлопчик!» або «Це дівчинка!» – так і поперло, і після 18 місяців практично неможливо щось змінити, навіть якщо біологічно щось не сходиться. Реймонд це заперечує, і дуже цікаво: мовляв, феміністки вже добилися того, що цілком дорослі жінки змінюють свою гендерну поведінку, яку приписувала їм соціалізація, отже – викуси.
Гнучкі стереотипи
Реймонд пише, що Мані та Patricia Tucker вважали, наче гендерні стереотипи будуть завжди. Мані писав - праві вважають, що стереотипи повинні залишатися непорушними, а ліві хочуть позбутися їх повністю, а треба зупинитися десь посередині. Тут Реймонд раптово копає лівих і каже, що феміністки від лівих такого не чули.
Так ось Мані вважав, що суспільству треба бути гнучкішими і не пригнічувати людей стереотипами, нехай вони й існують. А Реймонд вважає, що не буває ніякої гнучкості у стереотипах в принципі.
Згідно Реймонд виходить, що ідеї Мані допускають операції зі зміни статі, так як мозок змінити не можна, а тіло можна.
[заув. Niibeth: А я саме завдяки ній перестала розуміти, як Мані припускав зміну статі після 18 місяців, якщо тільки дитину випадково не соціалізували всупереч біологічній статі, і лікарям треба доробити справу за батьками].
Розділ 3 - "Материнський фемінізований фалос чи Батьківська кастрована феміна?"
Усі існуючі школи психотерапії приймають патріархальні норми як даність. Тож не дивно, що у психологічній літературі у транссексуалізмі звинувачують домінуючих (а по суті – емансипованих фемінізмом) матерей. А насправді винні отці-патріархи, тобто не біологічні батьки, а лікарі та психіатри, які створюють штучних фемін.
Психологія конструює сконструйовану жінку
Головним тут був психоаналітик Роберт Столлер, який вивчив 19 випадків транссексуальності. [заув. Niibeth: Столлер славився тим, що, на відміну від ранніх психоаналітиків, краще обходився з даними та їх аналізом, так що я сподіваюся, він до своєї смерті таки встиг поспілкуватися більш ніж з 19 транслюдьми].
У 9 випадках трансжінок, пише Реймонд, матері були нещасними, самі в юності хотіли бути чоловіками, у шлюбі поводились домінуюче та рішуче. Хлопчики, як результат, не пройшли нормального процесу сепарації від матерів, і маскулінність у них не розвинулася. Татусі у них були пасивні або взагалі відсутні, а ось мати з ними багато вступала у фізичний контакт, навіть спала в одному ліжку аж до підліткового віку.
Потім Столлер написав про 10 випадків із трансчоловіками. Там знову, значить, пасивні батьки і, цього разу, для різноманітності, холодні депресивні матері, і дівчатка ніби стали замінювати батька, щоб урятувати матір від депресії. Обидва батьки заохочують мужню поведінку доньки.
Мані теж валив усе на матір. [заув. Niibeth: Дивно, що в епоху, коли більшість жінок сидять удома і виховують дітей, усі дитячі проблеми валять на матір та «відсутність батька», так?]
А ось сексолог Richard Green вважає, що фактори соціалізації важливі і за межами сім'ї. Але потім теж все валить на матір. Але хоча б запитує, може, краще культуру зробити більш толерантною до людей, ніж вирішувати проблеми операцією?
Але ніхто не ставить питання – а хто ж реально змінює людям стать? А це батьки! У сенсі, батьки медицини та психіатрії. Таким чином вони стають чоловіко-матерями, виправляючи хрінову роботу мам, які або не ті гормони в утробі дітям давали, або неправильно виховали. Ось вони і являються справжніми агентами транссексуалізму. Не було б лікарів - не було б і його.
[заув. Niibeth: Далі йде переказ теорій Фройда та хащі символічної кастрації]
Транссексуалізм та стереотипи сексуальних ролей
Важливо послухати, пише Реймонд, що самі транссексуали говорять про себе. [заув. Cydonich: та невже!]. Вона поговорила з 15 транслюдьми, з них 13 – трансжінки. Питала останніх, чому вони хотіли бути жінками? Вони їй відповідали, що все життя почувалися жінками в чоловічому тілі. Багато хто говорив, що вони пасивні, дбайливі, емоційні, люблять жіночий одяг та макіяж, домашню роботу, зустріти справжнього чоловіка, усиновити та виховати дітей. Дехто хотів стати стюардесами, секретарками, покоївками.
Вона звертає увагу на сексуальну об'єктивацію, яка проходить всюди червоною ниткою – наприклад, багато хто, щоб сплатити медичні рахунки, звертається до проституції.
[заув. Niibeth: Тут же вона згадує, що опитаним було складно знайти роботу через дискримінацію, але в проституцію вони все одно йдуть виключно для того, щоб жінок ЧЕРЕЗ СЕБЕ об'єктивувати]
[заув. Cydonich: я готувався перекладати інтерв'ю, але вся ця інформація подається в п'яти абзацах із поодинокими цитатами. Р - репрезентація]
Дослідження зміни статі Томаса Кандо
Томас Кандо дослідив 17 трансжінок, яких оперували в університеті Міннесоти. І він з'ясував, що вони більш гендерно конформні і консервативні, аніж цисжінки, і що жіноча гендерна роль їх менше напружує, ніж цисжінок. А ось дослідження 5 трансчоловіків показало, що вони згідно опитувальникам не дотягують до середнього стереотипного чоловіка.
Реймонд вважає це доказом того, що оскільки ґендерні ролі створили чоловіки, то їм і зашибісь у будь-якій ґендерній ролі. Тому що вони втратили свою індивідуальність та самі перетворилися на роль.
В опитуванні Кандо учасниці ще й висловлювалися на кшталт "жінки повинні сидіти вдома, а чоловіки заробляти". А ось опитані самою Реймонд найчастіше були за рівні зарплати.
Загалом, Кандо та Реймонд ділять транссексуалів на 4 жіночих типажі:
- домогосподарки
- шоу-бізнес (включно з проституцією) [!?]
- потенційні домогосподарки
- кар'єристки
І всі вони - ексгібіціоністи. [заув. Niibeth: а може просто тільки ексгібіціоністи погодилися на інтерв'ю?] А ось трансчоловіки не хотіли з Реймонд ділитися особистим життям. Вона припускає, що трансжінки були такі товариські, тому що впали соціальними сходами вниз, і у них була більша потреба виговоритися.
Деякі в інтерв'ю Кандо говорили, що відчували більше нетерпимості з боку жінок, ніж чоловіків. Реймонд підозрює, що це так, тому що жінки краще усвідомлюють деструктивність зміни статі. І не тільки феміністки, але навіть нефеміністки "інстинктивно розуміють руйнівну силу транссексуалізму". [заув. Cydonich: цікаво, ці жінки інстинктивно відмовляються від ЗГТ тестостероном при відновленні після раку грудей або від гормональних контрацептивів, які безпосередньо змінюють їх гормональну стать?]
А ще Кандо зазначав, що деякі опитані знаходили у своєму дитинстві якісь сумні події, а отже, суперечили собі і не завжди були «здоровими жінками, яким всього-навсього потрібна хірургія», – доповнює Реймонд.
[заув. Cydonich: а ну руки вгору ті, у кого не було в дитинстві сумних подій. І за такою логікою, чим важче дитинство – тим вища ймовірність захотіти змінити стать, але такого причинно-наслідкового зв'язку немає. Вся дискримінація дістається трансперсонам за вже присутні в них дисфорію, прагнення переходу та/або транс-статус, а не навпаки]
Транссексуальне перетворення стереотипів: Ян Морріс та інші
[Jan Morris (1926-2020) – дуже шанована валлійська журналістка, історикиня, письменниця та мандрівниця, учасниця першого успішного підкорення Евересту у 1953 р., докторка літературних наук – розпочала корекцію статі, коли їй було 38]
Деякі транссексуали, пише Реймонд, на словах не такі, але «по справах їх впізнаєш». Морріс, пише Реймонд, була в повній гармонії та у захваті від свого вправного чоловічого тіла та квітучої мужності в юності. Але при цьому каже, що анітрохи не сумнівалася в тому, що вона жінка – з тієї миті, відколи взагалі усвідомила себе.
Реймонд порівнює Морріс із "Джекіллом і Гайдом". Тому що потім Морріс раптово вирішила, що щастя – це допомагати чоловікам і бути жаданою ними. Правда, каже, що не любить упередження, і що неодноразово стикалася з тим, що до неї ставляться як до людини другого класу, тому що вона в жіночому тілі. Загалом, Реймонд вважає, що Морріс хапнула найкраще з двох світів – побула чоловіком, поки була сповнена сил, а в 40, коли у жінок становище зазвичай у суспільстві міцніше, стала шанованою дамою. Вона це, як не дивно, порівнює зі зміною статусу чоловіка після зґвалтування у в'язниці – у тому сенсі, що чоловіки швидко можуть переходити з ролі в роль. І ще порівняла з переходом із садиста до мазохіста в БДСМ.
Клініки гендерних ідентичностей та сексуальних ролей
Клініки зміни статі, зокрема психіатри, які засідають в них, є найважливішим етапом «вбудування» транссексуала у його нову статеву роль. Вони приймають лише «реальних» транссексуалів, для чого оцінюють їхній поточний соціально-культурний статус і те, що людина вже змінила у своєму житті. Людина вже має прожити якийсь значний час у новій ролі, щоб потім не було кризи: як мінімум 6 місяців, а краще – кілька років. Чоловікам рекомендують говорити, що вони страшне як хочуть заміж, бо це є апогей жіночності. Іноді спокусливою заміною заміжжя є проституція, оскільки найвищим підтвердженням жіночності є те, що нормальні гетеросексуальні чоловіки знову і знову визнають їх як жінок і навіть платять за їхні сексуальні послуги.
Гаррі Бенджамін писав, що при схваленні ЗГТ та операцій для чоловіків орієнтувався на особисту думку про те, наскільки реалістичні жінки можуть з них сформуватися. Ось тут і викривається, що все це про чоловічі фантазії щодо того,якою є "справжня жінка".
Жінок-транссексуалів теж оцінюють за чоловічими мірками "справжнього чоловіка", але там пройти планку набагато простіше, адже лікарі не бачать їх для себе ані як конкурентів у чоловічій ієрархії, ані в якості сексуальних об'єктів.
Далі вона розповідає про якусь програму при UCLA, де працювали з підлітками, які мали жіночні риси. Щоб не дай боже вони не виросли транссексуалами, їм рекомендувалося ходити на терапію, мамам стати пасивнішими, батькам – активнішими, і нехай вони нарешті приймуть свою мужність. Якомусь 9-річному хлопчику два роки терапії допомогли розвинути агресію і – ура – він почав бити матір та сестру.
[заув. Cydonich: ось у це я повірю, ще 20 років тому у них лоботомію на виклик вдома масово проводили, але хіба з цього не випливає, що транс-паніка шкідлива для суспільства?]
І в самому кінці розділу вона раптово згадує про те, що одна з опитаних нею взагалі-то розповіла, що на психіатричній комісії транссексуали перебільшують свою відповідність гендерним стереотипам, аби пройти тест на пас, і переконати клініку прийняти їх.
[заув. Cydonich: і на сьогодні це актуальна проблема для трансперсон, активіст_ки ведуть з нею активну боротьбу, відокремлюючи статеву дисфорію як медичний стан, що вимагає неупередженої діагностики та лікування переходом від гендерної ідентичності, самовираження та ролі в суспільстві]
Глава 4 Розділ 4 - "Хірургічна Сапфо: тоанссексуально сконструйована лесбійка-феміністка"
Транссексуалізм мало того, що на жіночі тіла зазіхає. Він ще створює лесбійок та феміністок, які посягають на жінок у духовній площині!
Гормональні події в утробі
Згідно з Мані, ймовірно, у випадку транссексуальності в критичний пренатальний період щось йде не так, але що саме – поки невідомо. Мані гадає, що справа в андрогенах. І наводить як приклад досліди на тваринах. Реймонд довго пояснює, що результати дослідів на тваринах не можна переносити на людей [а ми з вами і так це знаємо].
Також Мані та його співавторка Anke Ehrhardt порівняли 10 дівчат, чиї матері під час вагітності приймали прогестин, та 15 дівчат із вродженою дисфункцією кори надниркових залоз. Вони росли як дівчата і виглядали як дівчата, але у порівнянні з контрольною групою, виявляли себе як «пацанки» (томбої). Реймонд задається питанням, чи не було тут інших причин: наприклад, батьки могли ставитися поблажливіше до поведінки дочок, оскільки знали, що ті хворіють.
Потім Реймонд згадує, що вона не біолог, і переходить до критики Томи Аквінського. Так що ж первинне в людині – жіноче чи чоловіче? Якщо всі ембріони первинно жіночої статі, то чому Мані не вважає, що період до андрогенів найкритичніший?
Щоправда, потім виявляється, що в одній із книг Мані про це писав. Тож навіщо ця пара сторінок була, я не знаю. Але байдуже, пише Реймонд, адже вчений уперто використовує слова «жіночий» і «мужній», і тим самим зміцнює патріархальні стереотипи.
[заув. Niibeth: Мені, як не-біологу, дуже боляче читати, як не-біолог критикує біолога, який – як уже показала історія – сильно облажався, але при цьому не присутній у дискусії, і не може за себе заступитися]
Розвиток гендерної ідентичності у порівнянні з розвитком рідної мови
Мані порівнює гендерну ідентичність з розвитком мови: ми біологічно схильні до того, щоб говорити, але якою мовою – вже залежить від мовного середовища після народження. І якщо не буде цього середовища, то й мовлення не буде.
Реймонд не подобається ця аналогія. Адже мов можна вивчити багато, і яку конкретно вивчить дитина – не відомо, а гендер буде якийсь один, і конкретний.
Закріплення гендерної ідентичності
Мані був упевнений, що соціалізація – це головне, і що до 18 місяців ґендерна ідентичність жорстко закріплюється. Лишень батьки взяли немовля на руки та вигукнули «Це хлопчик!» або «Це дівчинка!» – так і поперло, і після 18 місяців практично неможливо щось змінити, навіть якщо біологічно щось не сходиться. Реймонд це заперечує, і дуже цікаво: мовляв, феміністки вже добилися того, що цілком дорослі жінки змінюють свою гендерну поведінку, яку приписувала їм соціалізація, отже – викуси.
Гнучкі стереотипи
Реймонд пише, що Мані та Patricia Tucker вважали, наче гендерні стереотипи будуть завжди. Мані писав - праві вважають, що стереотипи повинні залишатися непорушними, а ліві хочуть позбутися їх повністю, а треба зупинитися десь посередині. Тут Реймонд раптово копає лівих і каже, що феміністки від лівих такого не чули.
Так ось Мані вважав, що суспільству треба бути гнучкішими і не пригнічувати людей стереотипами, нехай вони й існують. А Реймонд вважає, що не буває ніякої гнучкості у стереотипах в принципі.
Згідно Реймонд виходить, що ідеї Мані допускають операції зі зміни статі, так як мозок змінити не можна, а тіло можна.
[заув. Niibeth: А я саме завдяки ній перестала розуміти, як Мані припускав зміну статі після 18 місяців, якщо тільки дитину випадково не соціалізували всупереч біологічній статі, і лікарям треба доробити справу за батьками].
Розділ 3 - "Материнський фемінізований фалос чи Батьківська кастрована феміна?"
Усі існуючі школи психотерапії приймають патріархальні норми як даність. Тож не дивно, що у психологічній літературі у транссексуалізмі звинувачують домінуючих (а по суті – емансипованих фемінізмом) матерей. А насправді винні отці-патріархи, тобто не біологічні батьки, а лікарі та психіатри, які створюють штучних фемін.
Психологія конструює сконструйовану жінку
Головним тут був психоаналітик Роберт Столлер, який вивчив 19 випадків транссексуальності. [заув. Niibeth: Столлер славився тим, що, на відміну від ранніх психоаналітиків, краще обходився з даними та їх аналізом, так що я сподіваюся, він до своєї смерті таки встиг поспілкуватися більш ніж з 19 транслюдьми].
У 9 випадках трансжінок, пише Реймонд, матері були нещасними, самі в юності хотіли бути чоловіками, у шлюбі поводились домінуюче та рішуче. Хлопчики, як результат, не пройшли нормального процесу сепарації від матерів, і маскулінність у них не розвинулася. Татусі у них були пасивні або взагалі відсутні, а ось мати з ними багато вступала у фізичний контакт, навіть спала в одному ліжку аж до підліткового віку.
Потім Столлер написав про 10 випадків із трансчоловіками. Там знову, значить, пасивні батьки і, цього разу, для різноманітності, холодні депресивні матері, і дівчатка ніби стали замінювати батька, щоб урятувати матір від депресії. Обидва батьки заохочують мужню поведінку доньки.
Мані теж валив усе на матір. [заув. Niibeth: Дивно, що в епоху, коли більшість жінок сидять удома і виховують дітей, усі дитячі проблеми валять на матір та «відсутність батька», так?]
А ось сексолог Richard Green вважає, що фактори соціалізації важливі і за межами сім'ї. Але потім теж все валить на матір. Але хоча б запитує, може, краще культуру зробити більш толерантною до людей, ніж вирішувати проблеми операцією?
Але ніхто не ставить питання – а хто ж реально змінює людям стать? А це батьки! У сенсі, батьки медицини та психіатрії. Таким чином вони стають чоловіко-матерями, виправляючи хрінову роботу мам, які або не ті гормони в утробі дітям давали, або неправильно виховали. Ось вони і являються справжніми агентами транссексуалізму. Не було б лікарів - не було б і його.
[заув. Niibeth: Далі йде переказ теорій Фройда та хащі символічної кастрації]
Транссексуалізм та стереотипи сексуальних ролей
Важливо послухати, пише Реймонд, що самі транссексуали говорять про себе. [заув. Cydonich: та невже!]. Вона поговорила з 15 транслюдьми, з них 13 – трансжінки. Питала останніх, чому вони хотіли бути жінками? Вони їй відповідали, що все життя почувалися жінками в чоловічому тілі. Багато хто говорив, що вони пасивні, дбайливі, емоційні, люблять жіночий одяг та макіяж, домашню роботу, зустріти справжнього чоловіка, усиновити та виховати дітей. Дехто хотів стати стюардесами, секретарками, покоївками.
Вона звертає увагу на сексуальну об'єктивацію, яка проходить всюди червоною ниткою – наприклад, багато хто, щоб сплатити медичні рахунки, звертається до проституції.
[заув. Niibeth: Тут же вона згадує, що опитаним було складно знайти роботу через дискримінацію, але в проституцію вони все одно йдуть виключно для того, щоб жінок ЧЕРЕЗ СЕБЕ об'єктивувати]
[заув. Cydonich: я готувався перекладати інтерв'ю, але вся ця інформація подається в п'яти абзацах із поодинокими цитатами. Р - репрезентація]
Дослідження зміни статі Томаса Кандо
Томас Кандо дослідив 17 трансжінок, яких оперували в університеті Міннесоти. І він з'ясував, що вони більш гендерно конформні і консервативні, аніж цисжінки, і що жіноча гендерна роль їх менше напружує, ніж цисжінок. А ось дослідження 5 трансчоловіків показало, що вони згідно опитувальникам не дотягують до середнього стереотипного чоловіка.
Реймонд вважає це доказом того, що оскільки ґендерні ролі створили чоловіки, то їм і зашибісь у будь-якій ґендерній ролі. Тому що вони втратили свою індивідуальність та самі перетворилися на роль.
В опитуванні Кандо учасниці ще й висловлювалися на кшталт "жінки повинні сидіти вдома, а чоловіки заробляти". А ось опитані самою Реймонд найчастіше були за рівні зарплати.
Загалом, Кандо та Реймонд ділять транссексуалів на 4 жіночих типажі:
- домогосподарки
- шоу-бізнес (включно з проституцією) [!?]
- потенційні домогосподарки
- кар'єристки
І всі вони - ексгібіціоністи. [заув. Niibeth: а може просто тільки ексгібіціоністи погодилися на інтерв'ю?] А ось трансчоловіки не хотіли з Реймонд ділитися особистим життям. Вона припускає, що трансжінки були такі товариські, тому що впали соціальними сходами вниз, і у них була більша потреба виговоритися.
Деякі в інтерв'ю Кандо говорили, що відчували більше нетерпимості з боку жінок, ніж чоловіків. Реймонд підозрює, що це так, тому що жінки краще усвідомлюють деструктивність зміни статі. І не тільки феміністки, але навіть нефеміністки "інстинктивно розуміють руйнівну силу транссексуалізму". [заув. Cydonich: цікаво, ці жінки інстинктивно відмовляються від ЗГТ тестостероном при відновленні після раку грудей або від гормональних контрацептивів, які безпосередньо змінюють їх гормональну стать?]
А ще Кандо зазначав, що деякі опитані знаходили у своєму дитинстві якісь сумні події, а отже, суперечили собі і не завжди були «здоровими жінками, яким всього-навсього потрібна хірургія», – доповнює Реймонд.
[заув. Cydonich: а ну руки вгору ті, у кого не було в дитинстві сумних подій. І за такою логікою, чим важче дитинство – тим вища ймовірність захотіти змінити стать, але такого причинно-наслідкового зв'язку немає. Вся дискримінація дістається трансперсонам за вже присутні в них дисфорію, прагнення переходу та/або транс-статус, а не навпаки]
Транссексуальне перетворення стереотипів: Ян Морріс та інші
[Jan Morris (1926-2020) – дуже шанована валлійська журналістка, історикиня, письменниця та мандрівниця, учасниця першого успішного підкорення Евересту у 1953 р., докторка літературних наук – розпочала корекцію статі, коли їй було 38]
Деякі транссексуали, пише Реймонд, на словах не такі, але «по справах їх впізнаєш». Морріс, пише Реймонд, була в повній гармонії та у захваті від свого вправного чоловічого тіла та квітучої мужності в юності. Але при цьому каже, що анітрохи не сумнівалася в тому, що вона жінка – з тієї миті, відколи взагалі усвідомила себе.
Реймонд порівнює Морріс із "Джекіллом і Гайдом". Тому що потім Морріс раптово вирішила, що щастя – це допомагати чоловікам і бути жаданою ними. Правда, каже, що не любить упередження, і що неодноразово стикалася з тим, що до неї ставляться як до людини другого класу, тому що вона в жіночому тілі. Загалом, Реймонд вважає, що Морріс хапнула найкраще з двох світів – побула чоловіком, поки була сповнена сил, а в 40, коли у жінок становище зазвичай у суспільстві міцніше, стала шанованою дамою. Вона це, як не дивно, порівнює зі зміною статусу чоловіка після зґвалтування у в'язниці – у тому сенсі, що чоловіки швидко можуть переходити з ролі в роль. І ще порівняла з переходом із садиста до мазохіста в БДСМ.
Клініки гендерних ідентичностей та сексуальних ролей
Клініки зміни статі, зокрема психіатри, які засідають в них, є найважливішим етапом «вбудування» транссексуала у його нову статеву роль. Вони приймають лише «реальних» транссексуалів, для чого оцінюють їхній поточний соціально-культурний статус і те, що людина вже змінила у своєму житті. Людина вже має прожити якийсь значний час у новій ролі, щоб потім не було кризи: як мінімум 6 місяців, а краще – кілька років. Чоловікам рекомендують говорити, що вони страшне як хочуть заміж, бо це є апогей жіночності. Іноді спокусливою заміною заміжжя є проституція, оскільки найвищим підтвердженням жіночності є те, що нормальні гетеросексуальні чоловіки знову і знову визнають їх як жінок і навіть платять за їхні сексуальні послуги.
Гаррі Бенджамін писав, що при схваленні ЗГТ та операцій для чоловіків орієнтувався на особисту думку про те, наскільки реалістичні жінки можуть з них сформуватися. Ось тут і викривається, що все це про чоловічі фантазії щодо того,якою є "справжня жінка".
Жінок-транссексуалів теж оцінюють за чоловічими мірками "справжнього чоловіка", але там пройти планку набагато простіше, адже лікарі не бачать їх для себе ані як конкурентів у чоловічій ієрархії, ані в якості сексуальних об'єктів.
Далі вона розповідає про якусь програму при UCLA, де працювали з підлітками, які мали жіночні риси. Щоб не дай боже вони не виросли транссексуалами, їм рекомендувалося ходити на терапію, мамам стати пасивнішими, батькам – активнішими, і нехай вони нарешті приймуть свою мужність. Якомусь 9-річному хлопчику два роки терапії допомогли розвинути агресію і – ура – він почав бити матір та сестру.
[заув. Cydonich: ось у це я повірю, ще 20 років тому у них лоботомію на виклик вдома масово проводили, але хіба з цього не випливає, що транс-паніка шкідлива для суспільства?]
І в самому кінці розділу вона раптово згадує про те, що одна з опитаних нею взагалі-то розповіла, що на психіатричній комісії транссексуали перебільшують свою відповідність гендерним стереотипам, аби пройти тест на пас, і переконати клініку прийняти їх.
[заув. Cydonich: і на сьогодні це актуальна проблема для трансперсон, активіст_ки ведуть з нею активну боротьбу, відокремлюючи статеву дисфорію як медичний стан, що вимагає неупередженої діагностики та лікування переходом від гендерної ідентичності, самовираження та ролі в суспільстві]
Глава 4 Розділ 4 - "Хірургічна Сапфо: тоанссексуально сконструйована лесбійка-феміністка"
Транссексуалізм мало того, що на жіночі тіла зазіхає. Він ще створює лесбійок та феміністок, які посягають на жінок у духовній площині!
Тут Реймонд робить примітку на півсторінки дрібним шрифтом, що не хотіла писати цей розділ, бо й так забагато честі, але потім подумала, і вирішила, що треба як слід розкритикувати фальшивих феміністок.
Суперечності чи підтвердження?
Реймонд пише, що не чула хоча б про одну транссексуальну феміністку, яка не була б лесбіянкою. Це недарма! Адже лесбіянки-феміністки витратили багато енергії на те, щоб показати, що лесбійство для феміністки – це більше, ніж сексуальний вибір. Це «первинна відданість жінкам на всіх рівнях існування» і «виклик чоловічому володінню жінками, мабуть, на найбільш інтимному і чуттєвому рівнях».
А ось транссексуальні феміністки-лесбійки нікуди не годяться, бо вони надто маскулінні. І захопили всі владні місця у фем-спільноті.
Ось, наприклад, влітку 1977 року був скандал із приводу Сенді Стоун – транссексуальної звукоінженерки, яка працювала у суто жіночій звукозаписній компанії Olivia Records. Стоун там домінувала.
Зірка всього цього свята
(саме скандал зі Стоун став поштовхом до лавини
натхнення Реймонд на дисертацію та книгу)
Суть скандалу, зі слів Реймонд: влітку 1977 року 22 феміністки з музичної індустрії написали відкритий лист лесбійському лейблу Olivia Records через газету Sister. У ньому вони писали про Сенді Стоун. Вони виступали проти Стоун і того, що колектив не попереджає жінок, що Стоун – прооперований транссексуал. Вони дорікали Стоун за участь у жіночих заходах і в тому, що вона займає місце, де могли б працювати жінки. Зазначили, що Стоун має чоловічі привілеї, що вона не знайома з пригніченням.
[Колектив відповів їм через ту ж газету, що одна операція не робить людину жінкою, але лише формально підтверджує те, що вона вже й так нею є. Що крім кількох знаменитостей ніхто не отримує привілеїв, ставши транссексуалом. І що Стоун живе як жінка та лесбійка і стикається з пригніченням, плюс ще тим, що дістається їй за транссексуальність. Що найважливіше – вчинки людини. І що спілкування зі Стоун переконало їх, що вона жінка, якій можна довіряти. Про її транс-статус не поширювалися, щоб її не об'єктивували. Також вони написали, що Стоун навчає жінок, і що будує студію, в якій жінки зможуть навчатися, і пише підручник, тому не забирає роботу, а навпаки – допомагає з нею]
Реймонд вважає, що, якби Стоун "чесно був відданий жінкам, він би відразу звільнився і взяв на себе відповідальність за скандал".
[заув. Cydonich: для різномаїття вислухаємо цю прохолодну історію з боку Стоун – https://www.transadvocate.com/terf-violence-and-sandy-stone_n_14360.htm]
У Бостоні, пише вона, також є така собі Крісті Барскі (Christy Barsky), яка тренує жіночу софтбольну команду, проводить конференції щодо насильства проти жінок і виступає на різних жіночих заходах. І також таким чином розділяє жінок і домінує над ними. [заув. Cydonich: На жаль, мені не вдалося знайти жодних фотографій, та й взагалі ніякої інформації про цю особу]
Також Реймонд переказує історію про те, як якась трансжінка заходила до ресторану, обіймаючи двох жінок, наче чоловік.
А все тому, пояснює вона, що транс-жінка вільна від ненависті до себе, внутрішніх суперечностей, і це проявляється через жести, мову тіла і т.д. І нема на транс-жінці шрамів патріархату.
[заув. Cydonich: чергова цинічна брехня. Шрамів патріархату на трансжінках вистачає з гаком – Пруф раз ~ Пруф два ~ Пруф три ~ Пруф чотири (домашнє насилля)
А ризик недобровільного втягнення у проституцію для трансжінок вищий, аніж для цисжінок - https://www.frontiersin.org/articles/10.3389/fsoc.2021.633699/full]
Отже: усі транссексуали ґвалтують жіночі тіла, зводячи реальну жіночу форму до штучної, апропріюючи це тіло для себе. Але транс-лесбійки-феміністки ґвалтують ще й жіночі простори, свідомості, і сам дух! Це зґвалтування шляхом обману.
Вона згадує, що для того, щоб добитися операції, транс-жінкам потрібно говорити, що вони люблять секс із чоловіками. Як вони потім виявляються лесбійками? Невже брешуть?
Нехай каже, фізичні члени вони втратили, але вони все одно пенетрують – жіночий мозок, жіночий простір та жіночу сексуальність. Вони ніби цілком стають фалосами, що впроваджуються в жіночі простори, і відокремлюють жінок одну від одної. [заув. Niibeth: вперше бачу в академічній книзі буквально розділ на тему «ти – хуй»]
І, до речі, каже Реймонд, чоловіки без члена взагалі небезпечні. Ось є ціла історична традиція підступних євнухів, які охороняли гареми! І обіймали всі важливі посади. Чи не стане, запитує вона, кожен лесбійсько-феміністський простір гаремом? Цілком можливо, що патріархи будуть використовувати транс-лесбійок як вартових для жінок.
Містичний вимір транссексуалізму
Транссексуали розігрують стародавній міф чоловічого материнства. Ось як Єва народилася від Адама, Афіна від Зевса, Ісус від довгого ряду чоловіків тощо.
Транс-жінка теж створена батьком – чоловіком-лікарем.
Загалом, міф підказує, що чоловіки заздрять жіночій здатності народжувати. Транс-жінки теж не можуть, але збирають інші жіночі органи, які вийде.
Жіноча біологія, пише Реймонд, є жіночою креативністю на глибокому містичному рівні. Вона не тільки дає життя фізично, але є багаторівневим джерелом культури, гармонії та справжньої винахідливості.
А фальшиві лесбійки харчуються жіночою енергією. Вони відчувають, що саме серед лесбійок-феміністок розквітає жіночий дух, розум, творчість та сексуальність. Вочевидь, якщо чоловік вже вирішив стати жінкою, щоб вкрасти жіночу креативність, то його потягне до «наджінок», до тих, хто свою енергію у чоловіків забрали на найбільш інтимному та емоційному рівні.
Це таке містичне, діонісійське порушення кордонів. Аполлон безпосередньо пригнічує жінок, а типу-фемініст Діоніс – нишком. І найжахливіше, що він змушує жінок сумніватися у своєму самовизначенні. Реймонд пише, що жінкам дуже важливо встановити межі того, що вважається жіночністю. Бо діонісійці все розмивають і роблять незрозумілим.
Також ми дізнаємося, що чоловіки культурно винайшли жінок, і в цьому сенсі всі жінки, які з цим примирилися – як би за умовчанням транссексуали.
Тільки лесбійки-феміністки вирвалися з цього чоловічого світу та здійснили істинну революцію.
Спокушання лесбійок-феміністок
Отже, транссексуали знайшли потужне джерело жіночої енергії та вирішили його захопити. Але чому ж феміністки таке терплять? Тут, звісно, провина лібералізму, який прикидається співчуттям до пригноблених. Жінки не бачать, що лібералізм сам є гнітом і лише зміцнює пригноблення.
А може, питає Реймонд, феміністки вдячні чоловікам, які готові "відплатити за чоловічі привілеї власними яйцями"? Усі пригноблені схильні дякуватисвоїм тиранам. Але ж транссексуали привілеї не віддають! А транслесбійки-феміністки ще більше їх отримують – наприклад, шанс стати «мужиком» в ексклюзивно жіночому клубі.
Несподівано в якості прикладу вона наводить художнє оповідання Thomas Coraghessan Boyle з журналу «Пентхаус» про те, як герой мріяв побувати в ресторані тільки для жінок, але його не пускали, аж доки він не купив сукню, косметику і не прикинувся жінкою. Потім герой напився, пішов відлити та спалився. Бойл пише: «Я пенетрував жіночий ресторан, так, але насправді, це було лише трохи більше, аніж зґвалтування… Я не був задоволений». І далі герой вирішує, що йому потрібно отримати постійне членство і піти на операцію. Реймонд вважає, що редактор «Пентхауса» опублікував це оповідання, оскільки серед його читачів багато прихованих та майбутніх транссексуалів.
З трьох причин феміністки-лесбійки це терплять: лібералізм, вдячність та наївність. Ще є четверта – рештки чоловічої ідентичності. Лесбійки-феміністки бояться, що їх назвуть чоловіконенависницями, тому приймають ось таких усічених чоловіків. Плюс у деяких ще жевріють залишки потягу до чоловіків. [заув. Cydonich: а воно в них колись було, щоб щось залишалось? Начебто у сімдесятих уже підозрювали, що сексуальну орієнтацію обрати неможливо, а от тобі і маєш! Ну нічого, Реймонд їм стільки про члени навалить, що вони ці рештки до кінця книги виблюють]
Далі повторюється, що це все зґвалтування, зґвалтування феміністської ідентичності та переконань. Все тіло – це фалос, який постійно ґвалтує. "Тотальне згвалтування", адже все його функціонування – тотально проти жіночої волі.
Наївні жінки не здогадуються, як витончено чоловіки забирають у них енергію, простір і час.
Самовизначення
Головна проблема тут, звісно, у самовизначенні. Хто є жінка? Хто є феміністка-лесбійка? Питання, каже вона, люблять ставити чоловіки, а нас вічно примушують відповідати. А може, це взагалі не важливо. Нам головне сказати їм: ми знаємо, хто ми є. Ми знаємо, що ми жінки, і народилися з жіночими хромосомами та анатомією, і що патріархат поводився з нами як з жінками. А транссексуали цього не мають.
А що ж інтерсекс-люди? А в них, каже, жодних проблем нема. Їх або в дитинстві оперують та виховують відповідно. Або дорослими медично підганяють під те, як вони були виховані. [заув. Niibeth: чули, інтерсекс-люди, у вас проблем нема! Добре вам!]
[прийом Cydonich: у 1979 ще не було відомо, що Мані підробив результати свого "успішного" експерименту з виховання дівчинки з кастрованого в дитинстві хлопчика, медична спільнота погоджувалась, що це працює і для інтерсекс (ну а їх самих ніхто не питав), так що тут можна почасти вибачити невігластво Реймонд]
А транссексуали жінкам не рівні ані по «якості, природі чи статусу», ані у «здатності відповідати вимогам ситуації». Це психологічні та соціальні агресори.
Отже: усі транссексуали ґвалтують жіночі тіла, зводячи реальну жіночу форму до штучної, апропріюючи це тіло для себе. Але транс-лесбійки-феміністки ґвалтують ще й жіночі простори, свідомості, і сам дух! Це зґвалтування шляхом обману.
Вона згадує, що для того, щоб добитися операції, транс-жінкам потрібно говорити, що вони люблять секс із чоловіками. Як вони потім виявляються лесбійками? Невже брешуть?
Нехай каже, фізичні члени вони втратили, але вони все одно пенетрують – жіночий мозок, жіночий простір та жіночу сексуальність. Вони ніби цілком стають фалосами, що впроваджуються в жіночі простори, і відокремлюють жінок одну від одної. [заув. Niibeth: вперше бачу в академічній книзі буквально розділ на тему «ти – хуй»]
І, до речі, каже Реймонд, чоловіки без члена взагалі небезпечні. Ось є ціла історична традиція підступних євнухів, які охороняли гареми! І обіймали всі важливі посади. Чи не стане, запитує вона, кожен лесбійсько-феміністський простір гаремом? Цілком можливо, що патріархи будуть використовувати транс-лесбійок як вартових для жінок.
Містичний вимір транссексуалізму
Транссексуали розігрують стародавній міф чоловічого материнства. Ось як Єва народилася від Адама, Афіна від Зевса, Ісус від довгого ряду чоловіків тощо.
Транс-жінка теж створена батьком – чоловіком-лікарем.
Загалом, міф підказує, що чоловіки заздрять жіночій здатності народжувати. Транс-жінки теж не можуть, але збирають інші жіночі органи, які вийде.
Жіноча біологія, пише Реймонд, є жіночою креативністю на глибокому містичному рівні. Вона не тільки дає життя фізично, але є багаторівневим джерелом культури, гармонії та справжньої винахідливості.
А фальшиві лесбійки харчуються жіночою енергією. Вони відчувають, що саме серед лесбійок-феміністок розквітає жіночий дух, розум, творчість та сексуальність. Вочевидь, якщо чоловік вже вирішив стати жінкою, щоб вкрасти жіночу креативність, то його потягне до «наджінок», до тих, хто свою енергію у чоловіків забрали на найбільш інтимному та емоційному рівні.
Це таке містичне, діонісійське порушення кордонів. Аполлон безпосередньо пригнічує жінок, а типу-фемініст Діоніс – нишком. І найжахливіше, що він змушує жінок сумніватися у своєму самовизначенні. Реймонд пише, що жінкам дуже важливо встановити межі того, що вважається жіночністю. Бо діонісійці все розмивають і роблять незрозумілим.
Також ми дізнаємося, що чоловіки культурно винайшли жінок, і в цьому сенсі всі жінки, які з цим примирилися – як би за умовчанням транссексуали.
Тільки лесбійки-феміністки вирвалися з цього чоловічого світу та здійснили істинну революцію.
Спокушання лесбійок-феміністок
Отже, транссексуали знайшли потужне джерело жіночої енергії та вирішили його захопити. Але чому ж феміністки таке терплять? Тут, звісно, провина лібералізму, який прикидається співчуттям до пригноблених. Жінки не бачать, що лібералізм сам є гнітом і лише зміцнює пригноблення.
А може, питає Реймонд, феміністки вдячні чоловікам, які готові "відплатити за чоловічі привілеї власними яйцями"? Усі пригноблені схильні дякуватисвоїм тиранам. Але ж транссексуали привілеї не віддають! А транслесбійки-феміністки ще більше їх отримують – наприклад, шанс стати «мужиком» в ексклюзивно жіночому клубі.
Несподівано в якості прикладу вона наводить художнє оповідання Thomas Coraghessan Boyle з журналу «Пентхаус» про те, як герой мріяв побувати в ресторані тільки для жінок, але його не пускали, аж доки він не купив сукню, косметику і не прикинувся жінкою. Потім герой напився, пішов відлити та спалився. Бойл пише: «Я пенетрував жіночий ресторан, так, але насправді, це було лише трохи більше, аніж зґвалтування… Я не був задоволений». І далі герой вирішує, що йому потрібно отримати постійне членство і піти на операцію. Реймонд вважає, що редактор «Пентхауса» опублікував це оповідання, оскільки серед його читачів багато прихованих та майбутніх транссексуалів.
З трьох причин феміністки-лесбійки це терплять: лібералізм, вдячність та наївність. Ще є четверта – рештки чоловічої ідентичності. Лесбійки-феміністки бояться, що їх назвуть чоловіконенависницями, тому приймають ось таких усічених чоловіків. Плюс у деяких ще жевріють залишки потягу до чоловіків. [заув. Cydonich: а воно в них колись було, щоб щось залишалось? Начебто у сімдесятих уже підозрювали, що сексуальну орієнтацію обрати неможливо, а от тобі і маєш! Ну нічого, Реймонд їм стільки про члени навалить, що вони ці рештки до кінця книги виблюють]
Далі повторюється, що це все зґвалтування, зґвалтування феміністської ідентичності та переконань. Все тіло – це фалос, який постійно ґвалтує. "Тотальне згвалтування", адже все його функціонування – тотально проти жіночої волі.
Наївні жінки не здогадуються, як витончено чоловіки забирають у них енергію, простір і час.
Самовизначення
Головна проблема тут, звісно, у самовизначенні. Хто є жінка? Хто є феміністка-лесбійка? Питання, каже вона, люблять ставити чоловіки, а нас вічно примушують відповідати. А може, це взагалі не важливо. Нам головне сказати їм: ми знаємо, хто ми є. Ми знаємо, що ми жінки, і народилися з жіночими хромосомами та анатомією, і що патріархат поводився з нами як з жінками. А транссексуали цього не мають.
А що ж інтерсекс-люди? А в них, каже, жодних проблем нема. Їх або в дитинстві оперують та виховують відповідно. Або дорослими медично підганяють під те, як вони були виховані. [заув. Niibeth: чули, інтерсекс-люди, у вас проблем нема! Добре вам!]
[прийом Cydonich: у 1979 ще не було відомо, що Мані підробив результати свого "успішного" експерименту з виховання дівчинки з кастрованого в дитинстві хлопчика, медична спільнота погоджувалась, що це працює і для інтерсекс (ну а їх самих ніхто не питав), так що тут можна почасти вибачити невігластво Реймонд]
А транссексуали жінкам не рівні ані по «якості, природі чи статусу», ані у «здатності відповідати вимогам ситуації». Це психологічні та соціальні агресори.
Медицина наліпила різні «породи» жінок: тих підсадили на гормональні препарати, тим для профілактики видалили жіночі органи, ось, нарешті, «ші-мейли», а транслесбійки-феміністки – це така чергова порода. І немає в них ні жіночої, ні лесбійської, ні тим паче феміністської соціальної історії. А брешуть, ніби є.
Чи повинна людина хотіти змінити свою соціальну історію? Звичайно ж, повинна. Усі, хто живе у патріархальному суспільстві, зобов'язані змінити свою історію, щоб стати собою. Але як це зробити чесно?
Проблема транссексуалів, стверджує Реймонд, у тому, що вони народилися XY, а хочуть народитися XX. І справжнє рішення їх проблеми – це розібратися, чому вони цього хочуть.
Розділ 5 - "Терапія як спосіб життя: медичні цінності проти соціальних змін"
У серці трансімперії лежить медична модель, що стала «новою теологією» для медичних священиків.
З погляду Реймонд ця модель включає:
- Ідею звільнення від фізичного чи психологічного болю або хвороби [заув. Cydonich: Хтось тут вочевидь ніколи не страждала на хронічні болі (а статеву дисфорію можна так класифікувати), і навіть не намагається в емпатію. Може, взагалі всю медицину скасувати, щоб життя малиною не здавалося? Трансцендує найсильніший!];
- Переміщення фізичної чи ментальної проблеми всередину індивідуального чи міжособистісного контексту;
- Підхід до людських конфліктів з діагностичної точки зору, можливість вирішення проблем технічними експертами та професіоналами.
Але необхідно задуматись, чи можна взагалі вирішити таким чином транссексуальну проблему – каже Реймонд.
Медична модель як теоретичний та етичний конструкт
У цій частині йдеться про те, що медики самі створюють проблему (гендерно розділене суспільство з його визначеннями фемінності та маскулінності), а потім самі її вирішують, пропонуючи операції зі зміни статі.
В якості доказу вона посилається на те, що транссексуали гомофобні і бажають одружуватися і заводити дітей.
[заув.Cydonich: Розподіл сексуальних орієнтацій у трансперсон більш зміщений у бік ЛГБ відносно цисів – (стр28) https://transequality.org/sites/default/files/docs/resources/NTDS_Report.pdf (там також можна дізнатися про те, що дітей заводять 40% трансперсон, – без уточнення, до або після переходу)
[заув.Cydonich: Розподіл сексуальних орієнтацій у трансперсон більш зміщений у бік ЛГБ відносно цисів – (стр28) https://transequality.org/sites/default/files/docs/resources/NTDS_Report.pdf (там також можна дізнатися про те, що дітей заводять 40% трансперсон, – без уточнення, до або після переходу)
(Стор59) https://transequality.org/sites/default/files/docs/usts/USTS-Full-Report-Dec17.pdf
Згідно з цим опитуванням, після переходу дітей заводять 18% трансперсон (з них трансжінок 52%) – https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC8329606/
Згідно з цим опитуванням, після переходу дітей заводять 18% трансперсон (з них трансжінок 52%) – https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC8329606/
Згідно моїм власним спостереженнями, гомофобія властива трансперсонам меншою мірою, ніж цисам (хоча й далеко не нульовою), оскільки їй складніше співіснувати у поглядах людини разом із трансфобією, яку для здійснення переходу трансперсонам життєво необхідно переглянути]
Ну не схильні вони до соціальної критики та реформ суспільства. А медики тим більше не дозволяють їм знайти своє справжнє Я, позбавляють їх можливості трансцендентності і ведуть їх до хибних благ (богів).
Реймонд пропонує альтернативу. Нехай краще терапевти заохочують транссексуалів критикувати суспільство, розвивати свою свідомість, вселяють їм переконання, що особисте – це політичне. Може, вони й операції перестануть хотіти. Адже у них є революційний потенціал. Вони могли б свою ґендерну агонію в протест проти суспільства розгорнути.
[заув. Cydonich: А ось це дуже нагадує сучасні привабливі пропозиції від квір-феміністок, що протиставляють себе терф, але по суті так само політизують транс-статус не на користь трансперсон. Вони пояснюють нам наш стан ґендерною соціалізацією, вихованням та дискримінацією, і м'яко зобов'язують нас героїчно придушити свою базову потребу в переході (що для більшості трансперсон включає приховання транс-статусу у побуті), замінити її ідентичністю борців із системою, покласти своє здоров'я на мінімально ефективне розхитування ґендерних стереотипів, та ще й залишитися вдячними за те, що нас у це втягнули]
Де-етизація проблем та поведінки
Реймонд стверджує, що медики, вигадуючи усілякі психіатричні проблеми, звільняють людей від морального та етичного тягара. Вони кажуть, що є два варіанти: звикнути до свого тіла-ролі або змінити тіло і роль. А істинного вибору зробити не дають.
Терапевтична фетишизація
Психологи фетишизують соціальне. Фетишизація – це спроба охопити частину цілого. Плюс тут якраз дуже яскравий об'єкт. Соціальні ролі, на загал, побачити медики неспроможні, і фокусуються на такій ось вузькій меті, а саме – на геніталіях. Медична література про транссексуалізм сповнена фотографій штучних геніталій, але, що цікаво, цілу людину вони нечасто демонструють. [заув. Niibeth: Пацієнти ой як були б раді своїм цілим фотографіям в медичних посібниках!]
А ще, пише Реймонд, нехай більшість транссексуалів і каже, що задоволена результатами, але насправді після операцій у них менше влади, щоб впоратися з пригніченням, і тому їхня критична усвідомленість ослаблена. До них застосований «соціальний транквілізатор».
[заув. Cydonich: Ну давайте ми розглянемо думки ослаблених пригніченням трансперсон, а там уже вирішимо, під чим вони їх давали – під транквілізаторами чи під оргазмами від болю.
У цьому дослідженні за 2019 рік про медичний перехід шкодувало 16 із 3398 респондентів – https://epath.eu/wp-content/uploads/2019/04/Boof-of-abstracts-EPATH2019.pdf
У Нідерландах вивчили 6793 молодих і дорослих людей, які були направлені на обстеження до гендерної клініки з 1972 по 2015 рік, і виявили, що відсоток людей, які перенесли видалення гонад і які жалкують про своє рішення,складає 0,5% – https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/29463477/
У цій добірці з 55 досліджень 1991- 2017 рр. відсоток тих, хто шкодує про завершений перехід, коливається від 0.3% до 3.8% - https://whatweknow.inequality.cornell.edu/topics/lgbt-equality/what-does-the-scholarly-research-say-about-the-well-being-of-transgender-people/
А в цьому найбільшому на даний момент дослідженні взяло участь 27715 трансперсон https://drive.google.com/file/d/1RY_tsJu5X7M_nCMGDifTpkv4roA7XFFd/view?usp=drive_link
Респонденти, які робили відкат, розповіли про його причини. Найбільш поширеними були: тиск з боку родичів (36%), харассмент/дискримінація, що виникли після переходу (31%), проблеми з працевлаштуванням (29%), труднощі здійснення транспереходу (33%), тиск з боку подружжя (18%).
Ну не схильні вони до соціальної критики та реформ суспільства. А медики тим більше не дозволяють їм знайти своє справжнє Я, позбавляють їх можливості трансцендентності і ведуть їх до хибних благ (богів).
Реймонд пропонує альтернативу. Нехай краще терапевти заохочують транссексуалів критикувати суспільство, розвивати свою свідомість, вселяють їм переконання, що особисте – це політичне. Може, вони й операції перестануть хотіти. Адже у них є революційний потенціал. Вони могли б свою ґендерну агонію в протест проти суспільства розгорнути.
[заув. Cydonich: А ось це дуже нагадує сучасні привабливі пропозиції від квір-феміністок, що протиставляють себе терф, але по суті так само політизують транс-статус не на користь трансперсон. Вони пояснюють нам наш стан ґендерною соціалізацією, вихованням та дискримінацією, і м'яко зобов'язують нас героїчно придушити свою базову потребу в переході (що для більшості трансперсон включає приховання транс-статусу у побуті), замінити її ідентичністю борців із системою, покласти своє здоров'я на мінімально ефективне розхитування ґендерних стереотипів, та ще й залишитися вдячними за те, що нас у це втягнули]
Де-етизація проблем та поведінки
Реймонд стверджує, що медики, вигадуючи усілякі психіатричні проблеми, звільняють людей від морального та етичного тягара. Вони кажуть, що є два варіанти: звикнути до свого тіла-ролі або змінити тіло і роль. А істинного вибору зробити не дають.
Терапевтична фетишизація
Психологи фетишизують соціальне. Фетишизація – це спроба охопити частину цілого. Плюс тут якраз дуже яскравий об'єкт. Соціальні ролі, на загал, побачити медики неспроможні, і фокусуються на такій ось вузькій меті, а саме – на геніталіях. Медична література про транссексуалізм сповнена фотографій штучних геніталій, але, що цікаво, цілу людину вони нечасто демонструють. [заув. Niibeth: Пацієнти ой як були б раді своїм цілим фотографіям в медичних посібниках!]
А ще, пише Реймонд, нехай більшість транссексуалів і каже, що задоволена результатами, але насправді після операцій у них менше влади, щоб впоратися з пригніченням, і тому їхня критична усвідомленість ослаблена. До них застосований «соціальний транквілізатор».
[заув. Cydonich: Ну давайте ми розглянемо думки ослаблених пригніченням трансперсон, а там уже вирішимо, під чим вони їх давали – під транквілізаторами чи під оргазмами від болю.
У цьому дослідженні за 2019 рік про медичний перехід шкодувало 16 із 3398 респондентів – https://epath.eu/wp-content/uploads/2019/04/Boof-of-abstracts-EPATH2019.pdf
У Нідерландах вивчили 6793 молодих і дорослих людей, які були направлені на обстеження до гендерної клініки з 1972 по 2015 рік, і виявили, що відсоток людей, які перенесли видалення гонад і які жалкують про своє рішення,складає 0,5% – https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/29463477/
У цій добірці з 55 досліджень 1991- 2017 рр. відсоток тих, хто шкодує про завершений перехід, коливається від 0.3% до 3.8% - https://whatweknow.inequality.cornell.edu/topics/lgbt-equality/what-does-the-scholarly-research-say-about-the-well-being-of-transgender-people/
А в цьому найбільшому на даний момент дослідженні взяло участь 27715 трансперсон https://drive.google.com/file/d/1RY_tsJu5X7M_nCMGDifTpkv4roA7XFFd/view?usp=drive_link
Респонденти, які робили відкат, розповіли про його причини. Найбільш поширеними були: тиск з боку родичів (36%), харассмент/дискримінація, що виникли після переходу (31%), проблеми з працевлаштуванням (29%), труднощі здійснення транспереходу (33%), тиск з боку подружжя (18%).
Тільки 5% з тих, хто зробив детранзішн, усвідомили, що трансперехід був не потрібен їм з самого початку – це 111 осіб – 0,4% від усіх респондентів]
Політика транссексуальної терапії
Психологи – це соціальні інженери, оскільки вони мають ідеї, що для людей являється добром, і вони передають їх своїм клієнтам, морально маніпулюючи і змушуючи приймати існуючий розподіл влади.
Транссексуалізм як контроль та зміна поведінки
Тут Реймонд порівнює операції зі зміни статі з видаленням клітора у дівчат і жінок, обрізанням з метою припинення мастурбації в 19 столітті, та з лоботомією.
Пише про те, що тут, як у Burrhus Skinner [впливовий психолог-біхевіорист, автор теорії оперантного обумовлення], людей примушують до жіночної поведінки, пообіцявши нагороду – зміну тіла. Тільки підступно облаштовують усе так, щоб транслюди хотіли цього самі.
Далі вона порівнює операції із вживанням героїну. Начебто пригноблені за своєю волею вживають героїн і забувають про пригнічення. Він їх заспокоює і не дає боротися з пригніченням. Так само і операції із зміни статі приносять задоволення.
Реймонд вважає, що транссексуали не здатні вільно обирати зміну тіла та ролі, тому що на них тисне соціалізація у патріархальному суспільстві. Ні, мовляв, прямо ніхто не змушує, але й вибору особливо не дає.
[заув. Cydonich: ну так, нам не дають вибору – нам його доводиться вигризати, штурмуючи інстанції місяцями та роками.
Ці звіти щодо доступності медичного та юридичного переходу можуть відмовляти трансперсон від переходу краще за Реймонд -
А конверсійна терапія у нас – окремий атракціон, їй піддаються від 17 до 30% трансперсон -
~ https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/34081740/]
У наші дні треба бути дуже уважними до тонких форм контролю. Багато людей навіть не здогадуються, що зміна статі їх якось торкається, тому що люди вірять у те, що діють розсудливо. Але всі ми знаємо, пише Реймонд, що соціальні контролери добре вміють переконувати людей у тому, що ті мають свободу волі.
А контроль – у медзакладів та лікарів. Такі клініки, передбачає вона, стануть центрами контролю над статтю і займатимуться девіантними нефемінними жінками та немаскулінними чоловіками.
[заув. Cydonich: щоб що? Трансфобія в суспільстві поширена ширше за ЛГБ-фобії, для середньостатистичного ксенофоба перехід робить з людини мішень для більшої кількості ненависті, а не взірець конформізма -
~ Пруф раз ~ Пруф два ~ Пруф три
Norton & Herek (2013), досліджуючи погляди дорослих людей у США, виявили, що упередження про ЛГБ тісно корелювали з негативними поглядами на транс-людей, і ставлення до транс-людей загалом було навіть більш негативним – https://link.springer.com/article/10.1007/s11199-011-0110-6]
Реймонд вважає, що транссексуали не здатні вільно обирати зміну тіла та ролі, тому що на них тисне соціалізація у патріархальному суспільстві. Ні, мовляв, прямо ніхто не змушує, але й вибору особливо не дає.
[заув. Cydonich: ну так, нам не дають вибору – нам його доводиться вигризати, штурмуючи інстанції місяцями та роками.
Ці звіти щодо доступності медичного та юридичного переходу можуть відмовляти трансперсон від переходу краще за Реймонд -
~ https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/34081740/]
У наші дні треба бути дуже уважними до тонких форм контролю. Багато людей навіть не здогадуються, що зміна статі їх якось торкається, тому що люди вірять у те, що діють розсудливо. Але всі ми знаємо, пише Реймонд, що соціальні контролери добре вміють переконувати людей у тому, що ті мають свободу волі.
А контроль – у медзакладів та лікарів. Такі клініки, передбачає вона, стануть центрами контролю над статтю і займатимуться девіантними нефемінними жінками та немаскулінними чоловіками.
[заув. Cydonich: щоб що? Трансфобія в суспільстві поширена ширше за ЛГБ-фобії, для середньостатистичного ксенофоба перехід робить з людини мішень для більшої кількості ненависті, а не взірець конформізма -
~ Пруф раз ~ Пруф два ~ Пруф три
Norton & Herek (2013), досліджуючи погляди дорослих людей у США, виявили, що упередження про ЛГБ тісно корелювали з негативними поглядами на транс-людей, і ставлення до транс-людей загалом було навіть більш негативним – https://link.springer.com/article/10.1007/s11199-011-0110-6]
Отримають гроші від уряду та стануть частиною правоохоронних органів. Співпрацюватимуть із ЦРУ та ФБР, і частину своєї діяльності вестимуть відкрито, а частину – таємно. Їм вже гранти дають! І звідси весь сексизм і піде. І контроль через тортури заміниться контролем через насолоду. Зміна статі – це така інтенсивна насолода, що навряд чи людина зможе їй протистояти. Це прямо повний оргазм тіла!
[заув. Cydonich: оргазм всього тіла – це, звичайно, перебільшення, але те, що повноцінне сексуальне задоволення у багатьох трансперсон розвивається завдяки переходу – факт:
Пруф раз ~ Пруф два ~ Пруф три ~ Пруф чотири]
Або як варіант, контроль здійснюватиметься через обмеження доступу до задоволення.
Транссексуалізм як медичний експеримент
За задоволення від переходу доводиться платити страшну ціну, яку лікарі замовчують. У медицини за її продажною душею – торба гріхів. По-перше, від гормонів буває рак.
[заув. Cydonich: Так, від гормонів буває рак. Запитайте у цисперсон з раком, що розвинувся під дією їх "природних" гормонів, вони підтвердять!
А рак саме у трансперсон зустрічається не частіше, ніж у цисів, і він ніяк не пов'язаний із проходженням медичного переходу:
Пруф раз ~ Пруф два ~ Пруф три ~ Пруф чотири
У 2019 році були опубліковані результати дослідження в Нідерландах, що включало 3489 трансперсон, які отримували гормональну терапію. Сумарно на рахунку учасни_ць було 33 991 років фемінізуючої ГТ та 14 883 років маскулінізуючої ГТ – https://www.bmj.com/content/365/bmj.l1652
З 2260 трансжінок у 18 діагностували рак молочних залоз. З них у 17 стаж гормональної терапії на момент виявлення був понад 18 років, вік у всіх – старше 50 років. У більшості випадків пухлини були гормоночутливими (83% мали рецептори до естрогену та 67% – до прогестерону), у 8% випадків – HER2-позитивні. Рівні естрадіолу і тестостерону у хворих значно не відрізнялися від середніх у вибірці. Таким чином, ризик виникнення раку молочних залоз у трансжінок виявився вищим, ніж у цисгендерних чоловіків, але нижчим, ніж у цисгендерних жінок.
З 1229 трансчоловіків з раком грудних залоз зіткнулися 4. У всіх чотирьох стаж гормональної терапії складав понад 15 років, у двох випадках клітини пухлини мали рецептори до естрадіолу та прогестерону, в одному – до андрогенів. У трьох випадках діагноз було встановлено через кілька років після мастектомії, останній – під час мастектомії. Рівні тестостерону у всіх чотирьох були ближчими до нижньої межі цільового діапазону. От і виходить, що ризики раку (невидалених) молочних залоз у трансчоловіків нижчі, ніж у цисгендерних жінок]
По-друге, транссексуалізм – це проблема трансцендентності, і немає доказів, що медицина її лікує.
[заув. Cydonich: у мене вже скінчилися посилання на метааналізи, тож тримайте ще кілька невеликих досліджень позитивного впливу медичного переходу на життя трансперсон -
Дослідження із середньою тривалістю періоду спостереження 13,8 років показало, що у 71-ої персони, яка пройшла гормональну терапію та/або хірургічну корекцію статі, значно пом'якшилися психологічні проблеми та зросла задоволеність життям –
У Швеції з 767 респондентів, які проходили медичний перехід з 1960 по 2010 рр., його результатами залишилися незадоволені 15 - https://drive.google.com/file/d/12Bz-hOkzGqx5jNovOoNVX8cWgLWRCrA9/view?usp=sharing
У трансперсон, які перенесли всі бажані операції (2448 осіб), поліпшення ментального здоров'я було виражено значніше, ніж у людей, які перенесли лише частину бажаних операцій (3311 осіб) – https://jamanetwork.com/journals/jamasurgery/fullarticle/2779429?guestAccessKey=3ee564b8-849e-4cb3-b03f-d7bea864f037&utm_source=For_The_Media&utm_medium=referral&utm_campaign=ftm_links&utm_content=tfl&utm_term=042821]
Але головна мета медицини – це з'ясувати, чи не можна скоротити кількість жінок та створити нову породу жінок із чоловіків. І це не просто фантазія, пише Реймонд, на те є докази.
Доказ такий - Джон Постгейт захищав селективні аборти як форму боротьби з перенаселенням.
[заув. Niibeth: мікробіолог Постгейт в 1973 році написав, що, як варіант, можна було б винайти таблетку, яка дозволяє народжувати тільки хлопчиків, її б розкупили в країнах, що розвиваються, а там суспільство саморегулювалося.Щоправда, жінок би позбавили всіх прав і світ став би чимосьна кшталт чоловічої в'язниці. Не зрозуміло, як він ставився до жінок, але до країн, що розвиваються, явно дуже погано. Пруф, загалом, так собі. І колеги його критикували]
Треба зрозуміти, чи етично позбавити людину страждань ціною зміцнення страждань суспільства. [заув. Cydonich: блядські ці питання зайобують...]
Медична теодицея, на відміну від релігійної, ще й не пасивна. Вона обіцяє нагороду у цьому житті. Медики ще й надають транссексуалам логічне пояснення того, що з ними відбувається. І ті стають покірними мазохістами та об'єктами, і відмовляються від свого "Я" заради насолоди. Дуже підозріло, що транссексуали не розповідають, які ці операції болючі. Пояснюється це, стверджує вона, лише мазохізмом. Вона вважає, що у транссексуалів він доходить до того, що вони заперечують і себе, і біль, і починають ним насолоджуватися або, як мінімум, ігнорувати його.
[заув. Cydonich: хто розповість їй, що операції проводяться під анестезією, в перші дні відновлення призначають знеболювальні, і можна приймати їх у невеликих дозах доки все не загоється? Це не мігрень чи артрит, такий біль не буває регулярним, він проходить раз і назавжди. Знову ж таки, добре людині, не знала у своєму житті таких турбот!]
Транссексуали – мазохісти, і себе можуть відчути тільки через нове тіло та біль у процесі, який їм нагадує про те, що вони стають собою. Тому, вважає Реймонд, їм недостатньо просто переодягнутися в жіноче. Ще в них, як і у лікарів, обмаль духовності і вони прив'язані до матеріального світу. Тому вони цураються потенціалу вічного буття.
Далі вона наводить пару цитат, де медики кажуть, мовляв, як здорово, що є така терапія, можна багато дізнатися на практиці, як все це працює (на доказ того, що лікарі експериментують на людях без їхнього відома).
Ще вона пише, що повністю проінформованої згоди тут не може бути, оскільки якби транссексуали були повністю проінформовані, то вони дізнавалися б правду про стать і ґендер у культурі, і про те, що вони зміцнюють конформізм. А її дослідження та інтерв'ю з транс-людьми продемонструвало, що вони не в курсі.
Вона вважає, що у своїй книзі довела, що транс-люди – це ув'язнені, введені в глибоку оману маріонетки патріархального суспільства, тому давати проінформовану згоду в принципі не здатні.
[заув. Cydonich: Послухаємо ж думку психіатрів про здатність трансперсон розпоряджатися собою і давати проінформовану згоду:
Опитування 382 психіатрів про їхній клінічний досвід лікування гендерної дисфорії та супутніх психічних розладів (Campo, Nijman, Merckelbach, & Evers, 2003) – https://ajp.psychiatryonline.org/doi/full/10.1176/appi.ajp.160.7.1332
Стаття про психіатричне обстеження пацієнтів із гендерною дисфорією (Gorin-Lazard et al., 2008) – https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S1158136008000716
Систематичний огляд пов'язаних з гендером розладів та розладом інтелектуального розвитку (Wood & Halder, 2014) - https://www.emerald.com/insight/content/doi/10.1108/TLDR-01-2013-0004/full/html]
І, цілком передбачувано, ми приходимо до Гітлера. Тобто, до порівняння з нацистськими експериментами. У наш час, каже Реймонд, треба боятися не союзу держави та церкви, а союзу держави та фармакратії. [заув. Niibeth: цікава для розвитку думка, але далі її поховано під пошуком транссексуалів під ліжком]. Так, операції зі зміни статі з метою дізнатися, як краще сконструювати вагіну – те саме, що вимірювання черепу, щоб дізнатися, як виростити більше арійців.
Саме тому лікарі займаються операціями зі зміни статі, пише Реймонд, замість того, щоб турбуватися про важливіші проблеми типу материнської та дитячої смертності або раку грудей. Вона робить висновок, що це непотрібні операції, які тільки набивають лікарям гаманці, і що цілком можливо, що кількість операцій ще підскочить, бо це вигідний бізнес.
[заув. Cydonich: Абсолютно всі пластичні операції, через які проходять трансперсони, спочатку винаходилися для цисів (як і ЗГТ з видаленням гонад, необхідних при лікуванні ряду захворювань), а потім вже адаптувалися під трансперсон на чистому ентузіазмі фахівців, через співчуття та/або природну наукову цікавість, а не заради грошей. Це очевидно із праць навіть таких неоднозначних особистостей як Бенджамін, Столлер, і, хайбогмилує, Мані. Адже через свою маргіналізованість трансперсони зазвичай не настільки платоспроможна публіка, щоб лікарі бачили в ній потенціал для збагачення, і витрачали на її завоювання намальовані уявою Реймонд величезні ресурси. Навіть враховуючи зниження градусу системної трансфобії, зростання попиту на транс-хірургію в останні 50 років, трансперсони з медичним переходом однаково становлять <0,1% від популяції. Доходи лікарів з них не можуть йти в жодне порівняння з пластичною хірургією для цісів. З нею, з точки зору радфему було б боротися значно логічніше, адже це вона задає тренд на "понівечення себе через гендерні стереотипи", а транссексуали – це мізерні побічні збитки. Але щось ми не бачимо протестів терф під клініками краси, а лише під гендерними клініками – у компанії консерваторів, які одразу після "баз транс-лобі" штурмують абортарії та лекції з секс-просвіти.
Та й "пластичною хірургією" транс-хірургію можна назвати лише технічно, вона – безальтернативна життєва потреба для нашого повноцінного життя. Для цисперсон неочевидно, що (вроджена) статева дисфорія, через яку трансперсони йдуть на операції, переживається кардинально інакше, аніж (придбані) комплекси і дисморфофобія, через які масово лягають під ніж циси (в результаті шкодуючи про це набагато частіше за трансперсон, що, втім, не ставить під сумнів їхню здатність давати проінформовану згоду). Так що порівняння радфем переходу з б'юті-практиками докорінно хибно (і до речі, порівняння від квірів з татушками-пірсингом теж), воно знецінює наш стан і уводить нас від лікування дисфорії (переходом) до конверсійної терапії. Ну до неї, рідної, Реймонд усю книгу і веде]
[заув. Cydonich: і трохи про зростання попиту на операції:
Звіт за 2009 рік, в якому прогнозується постійне зростання трансгендерного населення Великобританії, яке звертається за лікуванням - https://www.gires.org.uk/wp-content/uploads/2014/10/GenderVarianceUK-report.pdf
Схоже, що через 11 років після цього звіту, Великобританія наближається до справжньої кількості транс-людей, які потребують обстеження та лікування. Кількість звернень до GIDS у 2018–2019 роках свідчить про стабільне зростання за останнє десятиліття - https://tavistockandportman.nhs.uk/about-us/news/stories/referrals-gender-identity-development-service-gids-level-2018-19/
Фактична чисельність транс-людей не відчуває неконтрольованого експоненційного зросту, у результаті якого кожен у Великій Британії зрештою буде прагнути зробити перехід. Натомість все більше транс-людей, яким потрібна допомога, нарешті отримують її. І це число не більше, ніж чисельність транс-людей загалом – насправді воно набагато менше
Я б порівняв цю ситуацію зі "стрімким зрістом кількості шульг" за останні 30 років. От жеж дивно, що коли людей перестали силоміць перевчати у дитинстві та побут cтав інклюзивніше, шульг стало більше? Змова бізнесу для продажу ліворуких ножиць та гітар, не інакше!]
Далі вона розповідає про Інститут сексуальних наук у Берліні, який було знищено нацистами у 1933 році. [заув. Cydonich: інститут згаданого у першому розділі Магнуса Хіршфельда, до речі]. І про одного підлітка, якому зробили в концтаборі операцію зі зміни статі, натякаючи, що деякі дослідження могли зародитися саме там.
Але завчасно зупиняється, обіцяючи незабаром розповісти, як «адекватно відповісти на питання транссексуалізму»
Далі вона розповідає про Інститут сексуальних наук у Берліні, який було знищено нацистами у 1933 році. [заув. Cydonich: інститут згаданого у першому розділі Магнуса Хіршфельда, до речі]. І про одного підлітка, якому зробили в концтаборі операцію зі зміни статі, натякаючи, що деякі дослідження могли зародитися саме там.
Але завчасно зупиняється, обіцяючи незабаром розповісти, як «адекватно відповісти на питання транссексуалізму»
[заув. Cydonich: вибачте за ще одне ad Hitlerum, але тут неможливо не пожартувати про "остаточне вирішення транссексуального питання"]
Розділ 6 - "До розвитку етики цілісності"
Тут Реймонд пропонує своє вирішення проблеми транссексуальності. Яке? Ну приблизно як на картинці.
Реймонд пропонує, всупереч етиці інтеграції, обрати етику цілісності (integration vs integrity). Інтеграція – це комбінація частин для упорядкування цілого. Цілісність – це первинна цілісність, від якої нічого не можна відібрати. Сучасна медицина зводить все до штучного рішення через гормони та операції. Пропонує андрогінність, яка складається зі шматочків того й цього.
Андрогінна традиція
Тут вона розповідає про філософське і теологічне уявлення про андрогінність. Про те, що вона часто була пов'язана з мізогінією, оскільки частини – чоловіча та жіноча – описувалися як нерівні. (Від гностиків до Бєрдяєва).
Інтеграція проти цілісності
Якщо частини андрогіна нерівні, каже Реймонд, то вони ніяк не можуть утворити гармонійнуєдність. Тому треба не інтегрувати фемінне та маскулінне, а трансцендувати (виходити за межі). Як це зробити – зрозумієте інтуїтивно. Це такий духовний процес.
Андрогінність, цілісність та транссексуалізм
Тут вона нагадує, що транс-людям ніколи не змінити хромосомну стать, тому вони гібриди та синтетичний продукт. Що, вважає вона, приведе колись до їх занепаду, тому що від гормонів з’являється рак, імпланти випадають, штучні пеніси не працюють, а деякі транс-люди взагалі вдаються до суїциду після операції.
[заув. Cydonich: раптово, суїцидальність при переході підвищується у тих трансперсон, кого цураються родичі, друзі, релігійна громада та/або тих, яких примушують до конверсійної терапії.
Пруф раз ~ Пруф два ~ Пруф три ~ Пруф чотири ~ Пруф п'ять
Ну а прийняття оточенням зводить ризик суїциду до мінімуму
Але тут вона поправляє себе і каже, що ні, все природне не обов'язково хороше, але гармонія і цілісність – це точно хороше.
Гормони та операції – це як пестициди, вони шкідливі для екосистеми людини. Справжня цілісність допоможе транссексуалам по-справжньому інтерпретувати свій біль та відхилення. Наприклад, можна проводити з ними психологічні консультації на основі етики цілісності та пояснити їм те, що з ними відбувається, на глибокому соціальному рівні.
Транссексуалізм та трансценденція
Транссексуальна одісея – це шлях до виходу за межі свого я. Але вони відмовляються від «сміливості бути». Ось деякі люди, навіть із болісними захворюваннями знаходять у собі сили до трансценденції. А транс-люди – ні, вони чіпляються за своє тіло, все ходять та ходять на операції. До того ж трансцендентності не можна досягти, поставивши свій особистий добробут вище за соціальний.
Цілісність та інтуїція буття
Тут коротко повторюється критика транссексуальності з інших розділів, і Реймонд доходить висновку, що щастя і задоволення транс-людей – несправжнє. Справжнє – це Буття Собою (our imaginative-cerebral-emotional-active-creative-being).
Спиратися тут можна лише на інтуїцію. І тут ти раптово усвідомлюєш. Це найвище емоційне відчуття, що може сприйматися навіть як містичне благословення. Але для цього треба бути яскраво живою людиною, мати гарний чуттєвий апарат, поринати вглиб свого існування всією своєю чутливістю та переживати екзистенційні конфлікти.
Транссексуали, звичайно, пише Реймонд, конфлікти переживають, але з глибиною у них поганенько. Свій біль від операцій вони помилково вважають за почуття, що вони живі. Біль складає їхню ілюзію життя.
А ще ця інтуїція має руйнувати патріархальне суспільство. Оскільки жінкам дуже добре знайомий стан небуття (невидимості, відчуження тощо), то феміністки особливо сильні в стані буття. Так що тут Реймонд раптово з оптимізмом зауважує, що транс-люди з їхнім досвідом віктимізації теж мають шанс відмовитися від обох ролей і відчути тотальне Буття.
«Репресивна толерантність» та чутливість
Реймонд згадує, що вона не хотіла знецінювати проблеми транс-людей. Просто, каже, співчуття до них треба виявляти інакше. Справжнє співчуття – це поставити питання, чому вони страждають.
Настали кризові часи для жінок, які вважають себе жінками. Медикалізований транссексуалізм є лише черговим аспектом патріархальної гегемонії. Найкраща відповідь на це, яку можуть дати жінки – це ясно побачити, що лежить на чаші терезів у випадку з транссексуалізмом, і виявити свою власну владу в тому, щоб сказати, хто ми такі.
КІНЕЦЬ.
А ні. Тут ще додаток.
Додаток
Пропозиції для змін
Найкраще вирішення проблеми транссексуалізму – заборонити їй існувати [заув. Cydonich: ну ось і остаточне рішення підвезли]. Але як це зробити?
Операції краще не забороняти, але осадити медиків треба – законодавчо обмежити кількість клінік, де можна проводити операції зі зміни статі.
Відносини між законом та мораллю
Також варто обмежити гендерні стереотипи. Треба розпочати навчання дітей. Скоротити кількість образів, що закріплюють гендерні ролі. Просувати несексистську освіту у школах. [заув. Niibeth: промінчик світла у цій книзі]. Пропагувати образ активної жінки, щоб транссексуали мали менше зразків, яких вони могли б прагнути.
Терапія підвищення свідомості
Наступний напрямок – несексистська психотерапія. Там треба буде, наприклад, питати транс-людей, чи не зміцнюють вони сексистське суспільство? Чи не пригнічені їхні критичні здібності?
Крім такої індивідуальної терапії, транссексуали, тобто девіантні чоловіки, повинні створювати власні групи взаємопідтримки.
Демістифікація та роззброєння медико-технічної гегемонії
Ну і, нарешті, проблему треба вирвати з рук професіоналів та лікарів. По-перше, за допомогою закону, про який вже говорилося, по-друге, за допомогою освіти.
Зазвичай громадськість про проблеми інформували самі транссексуали та медики через ЗМІ, наприклад. А треба дати виступити чоловікам та жінкам, які вважали, що вони транссексуали, але передумали, успішно подолали свої кризи гендерної ідентичності, не обираючи медичного рішення.
Треба також більше виступати професіоналам, які пішли зі сфери. І, нарешті, потрібно, щоб більше виступали феміністки та гомосексуали, які теж переживають пригнічення, але ж не стають транссексуалами!
І НА ЦЬОМУ ВСЕ.
~ ~ ~
Післямова від Сидоніча:
Можна зауважити, що риторика ТЕРФ за минулі 50 років ніяк не змінилася. Більше того – її перейняли, перетравили і в спрощеній формі поширили у суспільстві патріархальні консерватори, з якими сучасні трансфобки активно співпрацюють. Хіба що побільшало наголосу на біологію (від старих добрих хромосом - до виміру справжніх жіночих черепів, зап’ястків, стоп та кутів суглобів) і поменшало духовності. В наш час цю проповідь про надцінність "лесбійської енергії", "природної цілісності", "тотального буття" і "справжньої трансценденції" не сприйняли б так само масово і всерйоз (хоча, можливо, я переоцінюю людей, вірить же досі дехто в пласку Землю). Ще стало набагато більше "включення до повістки" трансчоловіків (Шейла Джефріс в 2002 склала про нас скорботне есе, що стало незмінною методичкою терф нарівні з трансмізогінним трактатом Реймонд), щоб не одразу поставати перед цільовою аудиторією конспірологами, одержимими шпигунами-фалосами під протекцією спецслужб. Адже сьогодні саме виправдовуючись порятунком дівчат від "понівечення" та "розбещення", вони протягують у публічне поле свою ненависть, а звідти – в медицину, освіту, науку, держустанови та уряди, звідки використовують свою владу зовсім не для боротьби з гендерною системою, а тільки на шкоду трансперсон, навіть заплющуючи очі на можливу супутню шкоду цисжінкам. Їхня жага справедливості та побудови кращого світу – лише фасад, за яким немає нічого, крім сліпої ксенофобії та бажання контролювати світ навколо себе, в якому не може бути місця тому, що вони не розуміють. Вони реагують на факт існування трансперсон як на особисту загрозу, хоча їх у тисячі разів більше за нас, і в них незліченно більша кількість привілеїв в порівнянні з нами. Замість зацікавлення, пізнання та співчуття вони обирають упередження, огиду та агресію. Вони раціоналізують це страхом, наводячи як аргумент свій досвід взаємодії з "патріархатом", твердження, що цей світ загалом небезпечний, і заради кінцевого загального блага вони дотримуються закону "ти або тебе", взагалі не рефлексуючи, що саме на ньому і було збудовано наше суспільство нерівності та насильства. Цей світ небезпечний у тому числі через них, а не тільки через кошмарних чоловіків, і тим паче не через трансперсон. За останні 50 років вони зробили внесок у всесвітній тріумф сексизму більше, ніж трансперсони за всю історію людства. І трансперсони можуть бути учасниками антисексистських рухів не більше, ніж будь-який цис, вони не зобов'язані піднімати свій транс-статус як прапор на черговий доказ гендерного пригнічення – досвід цих менш ніж 0,1% від усієї популяції складає лише краплю в морі сексизму, боротьба з яким вимагає велетенських ресурсів від усього людства, цілісного у прагненні зробити цей світ безпечнішим.
У часи Реймонд досліджень транссексуальності було мало, мізерна вибірка вимушено страждала на стереотипність, вчені на кшталт Мані намагалися підганяти досвід людей під свої теорії, а не будували теорії на підставі існуючих даних, так що навіть не дивно, що з певного кута (в поєднанні з тотальною мізандрією та відмовою слухати самих трансперсон) це могло виглядати як змова лікарів для заробітку грошей на психічно хворих людях, якими маніпулюють. Але на сьогодення є маса якісних досліджень і найрізноманітніших особистих історій відкритих трансперсон, щоб наслідуючи цінності гуманізму, зрозуміти: трансперсони не психічно хворі, вони відповідають за свої дії, вони проходять лікування дисфорії переходом, тому що це єдине доведений працюючий метод, вони роблять цей вибір керуючись своїми базовими потребами, а не бажанням відповідати громадським нормам чи нашкодити цисам, цей процес робить їх не каліками. а повноцінними людьми, з моральним компасом і політичною позицією, яка не гірше і не краще за середньостатистичну, – і як результат прийняти їх існування як належне, як нормальну частину світу. Прогрес не стоїть на місці, і зовсім не за рахунок принесення когось у жертву, а завдяки солідарності та співпраці. І в цьому трансперсони точно досягли успіху набагато більшого, аніж терф.
Моя особиста думка про книгу – це золотий стандарт мистецтва демагогії, цей замкнений на собі світогляд виглядає цілком логічно. Але якщо ти маєш інші джерела інформації, як мінімум довіряючи власним очам та вухам - він не витримує жодної критики. Саме тому терф ніколи не вступають у полеміку з освідченими активістами, критикуючи лише уявних солом'яних опудал (інакше маємо щось таке (російською) - https://youtu.be/0ZN_qTCgdOc). Вони свідомо сліпі та глухі до аргументів. Мені зрозуміло, чому ця позиція так глибоко вражає людей, особливо молодих жінок, яким хочеться глобальних змін, хочеться відчувати що вони відіграють у цих змінах важливу роль (та ще й з містичним ореолом Жіночої Благодаті), але не мають впевненості, ресурсів чи бажання солідаризуватися навколо реальних проблем жінок. Тому їм потрібен найбеззахисніший цап-відбувайло – транссексуали. Але сучасні терф не вирізняються красномовством, не такі вправні в софістиці і переборщують з агресією, замість того, щоб бути співчуваючими, мудрими матріархами, які вселяють довіру. Форма їх висловлювань із роками деградує, дорівнюючись первісно підступному змісту. Трансфобна брехня рано чи пізно буде повністю дискредитована її ж носіями і викрита перед суспільством, як це сталося з гомофобією. Гей-паніка та транс-паніка мають багато спільного, і перемога над ними – неминучий наслідок прогресу.
В ідеалі ця стаття має показати самим трансфобкам (які, ймовірно, не читали цю книгу – на пострадянському просторі вона не перекладалася), з мотивації та світогляду якої людини походить їхня ідеологія. Можливо, це разом із результатами сучасних наукових досліджень транссексуальності змусить їх критичніше поглянути на трансфобію та переглянути свої цінності. Я сподіваюся, що розум переможе у цій війні. Хоча б у одній війні він має перемогти.
~ ~ ~
Документ із усіма наведеними у статті посиланнями (плюс ще багато чого корисного) – https://docs.google.com/document/d/1ux9RwYxgE6wCPkz6eBEgTz6Iznvkmvy1fRRqiGQhvpk/edit?usp=drivesdk
А ще ви можете прочитати мою особисту історію залучення до ТЕРФ та кількох років боротьби з внутрішньою трансфобією та мізандрією – https://cydonich.blogspot.com/2022/10/blog-post_12.html
За допомогу у пошуку інформації дякую Коту, Котёнку, спільнотам РРБиБ, Дивный сгнивший мир и Sonic the Hedgehog
