2024-03-31

О пользе видимости транс-сообщества вместо видимости трансперсон

Под видимостью трансперсон обычно подразумевают открытость, потому что только через личные истории открытых трансов можно широко донести кто мы, чего хотим и как этого добиваемся - статистика с яркими графиками не вызывает такого интереса и эмпатии. Иногда она может повлиять разве что на мнение чиновников, политиков и врачей. А со мнением среднего циса приходится работать через эмоции, с чем личные истории справляются хуже чем публичные мепоприятия (увы, пока идет война они ограничены), но это лучше чем ничего. Чем дальше, тем больше я вижу всяких интервью, эссе и комментариев от трансперсон по разным инфоповодам, или просто себя миру показать. Я сам при удобном случае таким занимаюсь.

...И я считаю проблемным этот упор на личные истории для создания видимости трансперсон. Потому что эффект у этого обратный. Это имитирует видимость трансперсон через видимость стереотипного образа трансперсоны. Этот образ максимально далек от статистики. Публично делиться своим интимным опытом склонны редкие типажи людей, в эпатажной манере, из-за чего у несведущей публики может складываться узкое мнение о всей соцгруппе. Вовсе не обязательно плохое мнение, но очень плохо что оно однобокое. И я тут говорю вовсе не о цисах перед которыми "эти фрики нас позорят" - а о трансах, которые ещё не осознали или отрицают себя, и из-за этого не могут себя идентифицировать с открытыми, гордыми и квирными трансами из историй, напоминающих драматичные сериалы из прайд-подборки нетфликса. Сейчас к таковым я могу отнести и себя. Три года назад я об этом мечтал, два года назад бежал от этого, а год назад мне стало все равно. Идейно я максимально далек от образа который сам себе случайно создал, но он меня устраивает, а встречают по одёжке.

Для компенсации, снова и снова пересказывая свою историю, я всегда делаю максимальный упор на телесность и медицину, чтобы понизить порог понимания моего опыта для всех кому это может быть полезно. Ведь в подрочестве, когда у меня были все шансы осознать кто я и начать движение к медицинскому переходу, мне попадалось либо порно, либо не менее фетишное трушничество, либо истории про идентичность и выбор, их манифестацию и празднование. К первому у меня вопросов нет - это бизнес. Ко второму тоже - это несчастные люди, приспособившиеся к их трансфобной реальности как сумели, они не стремятся помочь никому кроме себя. А к третьему есть, потому что эти персоны прямо позиционировали себя как активисты и наставники для новичков вроде меня (некоторым тогда уже даже платили). А по итогу все это - самолюбование под альтруистичным предлогом. Я не увидел себя в нём, и пошел туда где мое состояние объясняли конкретно и понятным языком - в притворяющийся "непопулярным мнением" трансфобный феминизм. И потерял пять лет. А кто-то уходит в глубины самоотрицания на другом конце подковы - в квирную политику идентичности. И теряют пять, десять, двадцать лет... У меня уже есть с десяток знакомых с таким опытом. Более широкая репрезентация трансгендерности не решила бы всех наших проблем, но точно облегчила бы наше существование - знанием кто мы, что мы не одни такие, что для нас есть надежда. Длительная безнадега травмирует и усложняет переход в будущем. 

Не все способны дойти до этого сами. Дисфория с пелёнок и осознание своих потребностей до пубертата - не самый частый путь. Человек может слишком долго диссоциировать и потерять ориентиры для понимания своего состояния, продолжая страдать по инерции. Многих тормозят постоянно изматывающие, небезопасные условия, нейроотличность или ментальные расстройства. И чтобы найти в океане информационного мусора спасательный круг, нужно знать какой конкретный вопрос задавать поисковику, учителю, священнику или врачу. Нужно заранее знать терминологию, как ее применение может меняться от идеологии автора, как проверять источники, про пабмеды-спрингеры-сайхабы. Википедия создает впечатление что вопрос недостаточно изучен - но нельзя ее в этом обвинить, это же энциклопедия, а не пособие. В итоге условный "мальчик с телом девочки" в лучшем случае останется без ответа, а в худшем получит его от тех, кто желает его смерти. В 2016 я ощущал что мир ко мне такому равнодушен, это было больно, но выносимо. А в 2024 в инфополе преобладает враждебность к трансам. Самую правдивую информацию об "этих извращенцах" теперь из каждого утюга предлагают накопившие влияние трансфобные феминистки - ссылаясь на иллюзии порно, страдания трушников и идеализм квиров. Разнообразная фашня разгоняет эту волну по обществу еще шире. Серьезно противопоставить их эмоциональному штурму можно только статистику и графики, но на данном этапе дискуссии они перестают быть интересны даже бюрократам.

Я нагнетаю? Нет, ведь далее я хочу сказать, что и тут реальность отличается от стереотипного образа. Украина далека от идеала транс-инклюзивности, но не настолько чтобы отчаиваться и зрадоебить, как некоторые мои знакомые, пересидевшие в соцсетях. Сейчас новички имеют гораздо больше возможностей для перехода, но знают о них не больше чем я в 2016. Они не знают как диагностируется дисфория, какой телесный опыт универсален а какой может различаться, чем он принципиально отличается от дисморфофобии и шизофрении, в каких случаях желательно посетить психиатра до начала медицинского перехода, как работает гормонотерапия, про уход за кожей при разном гормональном фоне, про ломку и тренировку голоса, про самые современные препараты и техники операций, про необходимые анализы, про регулярные расходы на все это. Не знают контактов ни одного транс-френдли специалиста. Не знают как сменить все документы и дипломы, разобраться с налоговой, пенсионным, военкоматом. Некоторые до сих пор уверены в существовании психиатрической комиссии и обязательной стерилизации... Зато они очень много знают кто, почему и как захочет их убить, если они посмеют даже подумать о переходе. И если повезет, от тех же трансфобов они узнают что какие-то единичные клоуны выступают против их убийств. Где и как выступают, с какими результатами - узнать уже проще чем в 2016, но как по мне, правозащитным организациям до сих пор не хватает прозрачности, частоты отчётов, и их увлекательного оформления. Потому что это та самая работа на эмоции. Это вызывает уважение и доверие, поднимает популярность. Лучше несколько раз в месяц привлечь внимание близкими темами, актуальной информацией, понятными посылами к целевой аудитории, чем раз в квартал вываливать тонну чистых данных обо всех направлениях деятельности сразу, интересных только спонсорам. И лучше снова и снова рассказывать об актуальных вопросах под разным углом для постепенного накопления ца, чем выискивать темы поэкзотичней для разового привлечения случайных читателей.

Это должно стать достойным конкурентом в инфополе как для трансфобии, так и для вдохновляющих личных историй. Новичкам нужно больше видеть с чем им придётся иметь дело, а не чего они должны бояться или хотеть - скорее всего и завышенные, и заниженные ожидания не сбудутся. Порефлексировать и перестраховаться бывает тоже важно, но приоритет должен быть на вызовах повседневности. Иногда эти вызовы бывают опасными, так что должна быть система быстрого реагирования на них. И ее существование должно быть общеизвестно. И правозащитные организации не должны обеспечивать это сами - коллективно трансперсоны имеют все ресурсы для этого. Даже не реализуя весь свой потенциал, лгбт-организации добились того что мы стали лучше осознавать себя как соцгрупу, а не одиноких психов или кружок по интересам. В последние лет пять мы начали говорить за себя, писать и снимать о себе то что действительно нам важно, а не то что должно быть нам важно по мнению трансфобов, трушников и самых привилегированных активистов, мы создали спрос на репрезентацию и инклюзивность, с которым было невозможно не начать считаться. Особенно у нас этот процесс ускорился с 2022, уж не знаю почему. И надеюсь больше не затормозит, ведь работы непочатый край. По отдельности мы не меняем систему, даже если кому-то удается в ней хорошо устроиться и публично об этом заявить - в 2020-ых это уже не протест, и тем более не активизм. Долгосрочных перемен добиваются только сообща. Так что нам нужна видимость не трансперсон, но транс-сообщества.

За три года открытости моё мнение изменилось от "чем больше открытых трансов тем быстрее общество нас примет" до "личная жизнь трансов важнее общественной пользы открытости". А еще наблюдая рост осознанности и взаимовыручки в сообществе, я пришел к выводу что видимость нашей солидарности против трансфобных систем меняет общество гораздо больше, чем видимость нашего процветания. Когда мы советуем друг другу одних и тех же френдли специалистов, другие видят это и подтягиваются в эту незанятую нишу - и тут на подхвате должны быть профессиональные тренинги, которых в Украине до сих пор преступно мало. Когда мы провожаем друг друга к коррумпированным психиатрам, чиновникам и военкомам, настаиваем на обслуживании по протоколам - они сдаются. Когда не сдаются - мы даем понять что у нас есть альтернативнык пути, и все инструменты их прижать и раздавить. Френдли-юристов лгбт-организации натаскивают получше чем врачей, и то хлеб. Пусть все трансфобы знают что не они здесь власть, что закон в итоге всегда за нами. Пусть они в прямом смысле боятся нас, без легальной возможности уязвить нас, а бесятся у себя дома под одеялом. Пусть знают, что дискриминация и насилие будут иметь для них последствия. Пусть они видят в нас силу. Этому не способствует одиночное заискивание или фетишизация, даже позитивно обставленные. Это то, чего нам не даст ни одна, ни сто историй самого успешного успеха самых умных и красивых открытых трансперсон. К этому можно эффективно привлекать сотни закрытых трансперсон в регионах, если наладить каналы связи с ними, забросив им крючки в нужных местах. И они бы помогали новичкам на местах - и так меньше трансов оставались бы бездомными из-за вынужденных переездов. Кто знает, кем бы я был в родной Запорожской области, если бы в 2016 у меня был доступ к информации, диагностике и переходу? Меня устраивает мое нынешнее положение, но путь к нему мог быть и попроще, если бы разные обладающие ресурсами люди более ответственно подходили к своей работе. Я благодарен за то что безвозмездно получил от транс-активистов и организаций с 2019 по сей день, и признаю за прошедшие пять лет значительный прогресс. Но отработав карму, получив какие-то знания через опыт и самообразование, считаю что вправе и немного покритиковать их.

Подытожу - для мене видимість трансперсон це не про нашу особисту відкритість перед суспільством, але про відкритість транс-спільноти. Вона ресурсний буфер між трансперсоною та суспільством, завжди має бути десь поруч про всяк випадок. Трансперсонам важливо покладатися один на одного, знаходити прийняття, інформацію та інструменти для вирішення своїх проблем у спільноті, щоб у приватному житті здобувати своє вже самостійно. Це й робить нас видимими у суспільстві як соцгрупу, що усвідомлює свої потреби та спроможня виборювати свої права.

Скриншот из инстаграма ГО "Точка опори"

2024-03-26

Критика фильма "Барби" 2023

[Сюжет если кто не видели: Барбиленд это изолированная пластиковая утопия с матриархатом Барби, у Кенов нет ни власти, ни работы, ни имущества, и всех это устраивает. Барби-гг одолевает депрессия, она отправляется в реальный мир чтобы найти свою хозяйку, от которой ей передались тяжелые мысли. С ней увязался Кен, давно влюбленный в неё. В реальном мире (летний Лос-Анджелес) они разделяются. Барби-гг в шоке что тут нет матриархата, а современные девочки считают её устаревшим патриархальным символом под модной маской феминизма. Кен приятно удивлен что тут "мужчины правят миром", учится мужественности, и сам возвращается в Барбиленд учить остальных Кенов. Барби-гг находит свою хозяйку - секретаршу руководства Маттел, выясняет что у нее кризис среднего возраста и разлад с дочкой. Втроём они убегают в Барбиленд от руководства Маттел (они хотели устранить бракованную Барби-гг). А там уже Кентопия, все Барби с удовольствием прислуживают Кенам познавшим мужественность. Барби-гг, мама и дочка вразумляют Барби, и чтобы вернуть себе власть они стравливают Кенов, поощряя между ними конкуренцию за внимание Барби. Поругавшись и подравшись Кены осознают что в мужественности нет счастья, им не нужна власть такой ценой, они сами по себе полноценны, надо себя искать вне стереотипов. Барби осознают, что больше не хотят себе абсолютную власть, потому что контроль и ответственность их утомили, они согласны принять Кенов за равных если те докажут свою пригодность. Подъехавшее на шум руководство Маттел осознает что назревает спрос на кукол изображающих обычных людей без стереотипов и идеализации, обещает наладить производство если окупится. Барби-гг осознает что хочет для себя чего-то большего, и становится живой женщиной]

~ ~ ~

Мир фильма, будучи последовательным его же законам, изначально не жизнеспособен. Если бы психологическое состояние всех девочек играющих с Барби проецировалось на Барбиленд, то начиная с самой первой Барби, которая была продолжением неглекта и абьюза Барбары Хэндлер (дочь создательницы Барби), Барбиленд был бы цветником депрессии, тревожности, синдромов самозванки и отличницы, анорексии и булимии, рискованного сексуального поведения, зависимостей, пограничного расстройства личности, обсессивно-компульсивного расстройства, но в первую очередь - (нео)патриархальных гендерных ролей, которых в идею Барби якобы не было заложено. Кены узнали бы про патриархат через тех же самых девочек, и лошади, шляпы, шубы и просьбы принести пиво по сравнению с их видением мужского доминирования были бы детским лепетом. Не может быть, чтобы самой первой негативной проекцией в Барбиленде за 64 года оказалась удачно замужняя женщина среднего класса из Лос-Анджелеса, загрустившая из-за целлюлита, и о какой ужас, из-за того что её дочка не уважает идею Барби за сексизм и потреблядство. Как хороший конец подаётся не окончательное разрушение иллюзий и отказ от стереотипов, а то, что дочку ей удалось переубедить, буквально переместив её в мир иллюзий, а оттуда обратно в Лос-Анджелес, где быть женщиной по лекалам Барби вовсе не так трудно, как в условном Бангладеш где этих кукол делают. Понятно почему - фильм снят под контролем Маттел (причём в нём даже не скрывается, что корпорация является бездушной машиной по выкачке денег из волн трендов), они бы не позволили снять фильм с каким-то другим концом. Это очень, очень плохой фильм. Он хорош только как заспиртованный уродливый эмбрион для исследований в области предотвращения генетических болезней. И наблюдая, как феминистки восторгаются им за посыл "девочки лучше мальчиков" я понимаю, что женское движение окончательно потеряно в розовом капитализме.

~ ~ ~

Непосредственная мизандрия в Барби особенно меня впечатлила. В кино мы ходили с приятелем, тоже трансмужчиной, но с полным переходом и живущим максимально закрыто, с серьезной работой и приличной девушкой. Так что мы, со своих разных точек на этом пути, отлично прочувствовали её на контрасте с нашей женской социализацией, к которой мы имеем очень разное отношение, но сходимся мнениями в том что на бытовом уровне она была на порядки проще мужской.

Первая половина фильма привела нас в восторг - это была прекрасная абсурдная сатира на гендерные войны в представлении привилегированных западных активисток. Мы смеялись над игрушечным патриархатом Кенов, узнавая в нём свои иллюзии о "мужском мире" в начале перехода, ожидая краха их иллюзий о мужественности как у Барби о феминизме в реальном мире. Мне было понятно, то с какой лёгкостью Барби передали власть Кенам в Барбиленде, потому что они устали постоянно все контролировать, как это делают мужчины в реальном мире. Приятелю было понятно, как быстро контроль Кенов обернулся для их "братства" конкуренцией, конфликтами и самой настоящей войной, и пусть вместо пушек у них были тенисные ракетки и стрелы с присосками, смотреть на это было больно. Нам было очень интересно, к каким выводам все они придут из своих экзистенциальных кризисов.

И когда Кены поняли что им не нужно сражаться друг с другом за внимание Барби, соревноваться между собой в мужественности, и вытеснять свои идентичности стереотипами (и особенно когда три Кена поцеловались) во мне даже загорелась надежда на серьёзный маскулистский месседж!

Но когда Барби, сначала согласившись что "матриархата как раньше уже не будет", отказались разделить власть в Барбиленде с Кенами поровну, аргументируя это "пусть сами дослужатся, как женщины в реальном мире, им никто кроме самих женщин не помогал" мы согласились что фильм - мизандричная параша.

Ведь мы оба прекрасно знаем, каково находиться под доброжелательным давлением поп-феминизма "ты можешь быть великой, ну так будь, это же лучше чем оставаться в тени мужиков", когда ты хочешь быть просто нормальным человеком, занимать в обществе свое место без писькомерства с мужчинами, женщинами и небинарными персонами. Что это ничуть не лучше чем под давлением мизогинии подавать пиво, выслушивать ненужные советы и изредка без разрешения игриво получать по жопе (а в чём-то даже хуже). И что это намного, намного лучше чем агрессивное давление маскулинности, которое представляется в фильме не как проблема системы, не как продукт социализации и культуры, а как естественное свойство самих мужчин.

Почему-то когда в Барбиленде был матриархат - там вообще не было конкуренции и насилия. Это был рай, в котором бы не было даже негативных эмоций, если бы он был изолированной системой от реального мира. Опустим то, что в Барбиленде при этом не было естественных кризисов из-за стихийных бедствий, эпидемий и голода, не было там производства и экономики, и главное - там не было секса и размножения (зачем размножаться когда все бессмертны?), кои являются катализаторами эволюции гендерных ролей в реальном мире. В Барбиленде была Барби-президентка, Барби-журналистка, Барби-докторка (приятно наверное быть докторкой в мире где никто не болеет), но не было Барби-сварщицы (никакого металла в Барбиленде нет, даже внутри машин и телевизоров), Барби-скотобойницы, Барби-дальнобойщицы. Барби-солдатки, Барби-гангстерки, Барби-тюремщицы...

В реальном мире мужчины занимают не только все самые верхние позиции, но и все самые нижние. Мужская расходность - это так называемая феминистками "цена за мужские привилегии", женщины единогласно оправдывают её, но совершенно не желают платить её за доступ к вершинам. В реальном мире они предпочитают свое стабильное среднее положение с умеренными рисками. А в иллюзиях женщины делают (почти) всё то же самое что делают мужчины, но без негативных побочных эффектов, потому что... ну, они просто как личности лучше. По природе, наверное.

Жаль что женские иллюзии продаются лучше, чем мужская реальность.

~ ~ ~

Фильм отображает не "женский опыт", а опыт девочек с естественной нуждой бунтовать против системы, самая большая проблема которых за всю их жизнь в чистом благополучном районе - это менсплейнинг. Не зря в фильме на нем самый большой акцент.

Не на домашнем насилии,
Не на изнасилованиях,
Не на травле за внешность, в частности лишний вес (толстая Барби в фильме всего одна на втором плане и хватит),
Не на обвинении жертв насилия в полиции и судах,
Не на трудовой дискриминации,
Не на сексуальном рабстве,
Не на удержании в религиозных общинах и сектах (что для сша очень актуально),
Не на запрете контрацепции и абортов (ещё актуальней),
Не на послеродовой депрессии,
Не на стигматизации "женского здоровья" (наоборот создают иллюзию её отсутствия),
Не на правах интерсекс и трансгендерных женщин,
Не на правах женщин с инвалидностями (одну Барби в коляске показали на танцполе в открывающей сцене и хватит),
Не на правах нейроотличных женщин (нет, странная Барби за нейроотличную не катит)!

Ноль упоминаний этого всего, даже в пламенной речи мамыдевочки о тяжкой женской доле "повсеместных двойных стандартов", которая раскрывала Барби глаза на то как их угнетают. Помимо угнетения просьбами принести пиво и сделать массаж (на что Барби активно соглашались, так что это не угнетение, только если не считать женщин внушаемым безвольным скотом), только сексуальным домогательствам уделили всего один (1) эпизод! И то он был натянутым, потому что никто бы в 2023 на пляже Лос-Анджелеса так активно не обратил внимания на ряженую гетеропарочку, и тем более не схватил бы за жопу женщину когда рядом её мускулистый парень. От этого эпизода и минимальных неудобств женской социализации вроде умения вовремя промолчать, поддаться, состроить недотрогу, дурочку, угадать чужое настроение или надавить на чувства у Барби была истерика с кататонией.

А представили её ебало, если бы она попала не в бизнес-квартал Лос-Анджелеса, а в Юту к мормонам, или в милую Алабаму?
А в Сомали или Афганистан?
Я бы вот такой фильм посмотрел, а не на экзистенциальный кризис богатой белой чики из-за того что её назвали иконой потреблядства.
Правда это был бы уже триллер 21+, а не комедия с претензией на глубину 12+, и кассу бы он не срубил.

~ ~ ~

Отдельного упоминания заслуживает реэмансипация одной из Барби со словами "Я не доступная!"

Правильно, девочки, не будьте открытыми к отношениям без обязательств и манипуляций, ака доступными. Набивайте себе цену как можно выше, чтобы мужчина рядом с вами мог быть только безликим придатком - альфонсом или папиком. А все остальные недостойные мужчины заслуживают утонуть в болоте внутренней мизандрии, эксплуатироваться рынком, погибнуть на войне. Это не ваша проблема. А если она вдруг становится вашей - вините в ней только мужчин. Вы ни в чем никогда не виноваты, вы просто следуете самой выгодной стратегии в сложившейся системе, кто бы так не поступил?

~ ~ ~

Я не рассуждаю о прямом посыле фильма "ты можешь быть кем хочешь", потому что при анализе всех непрямых посылов он рушится. Ну нельзя совместить посылы "идентичность важнее стереотипов", "маскулинный успех это такой же стереотип как феминная пассивность, все роли это иллюзии которыми люди вне зависимости от гендера вытесняют свое бессилие перед реальностью", "реальность диктует свои условия, из которых мало хотеть вырваться, нужно иметь возможности, поэтому большинству людей легче подстроиться и забыться", и "быть успешным лучше чем быть неуспешным, вот когда все это поймут и станут успешными, тогда у нас будет равноправие"

Тьфу.

~ ~ ~

Претендуючи на гострий соціальний коментар, цей фільм виявляється такою самою ідеалістичною ілюзією відносно реального світу, як Барбіленд відносно Лос-Анджелесу. Він так само як Барбі самовпевнено переконаний, що його одкровення відображаються на реальному світі, очікує вдячності від прозрілих та визволенних людей. Хоча єдине його досягнення - це чергове гарне обґрунтування споживання під черговим брендом. Та Барбі не є прогресивним брендом - вона нібито стала їм, коли прогресивизм став добре продаватися лише років зо 50 тому. Фільм цього не приховує - у останній сцені з нарадою директорів Маттел прямо проговорюється, що корпорація не зацікавлена у виробництві Барбі-звичайної-жінки, якщо не вдасться заробити на ній, як це сталося с вагітною Барбі (а більшість звичайних жінок бувають вагітними мінімум раз на життя). Барбі ніколи не була, не є та не може бути про звичайних жінок. Єдина критично налаштована до лицемірної корпоративної сутності Барбі дівчинка була висвітлена як невиправдано груба, максималістична нетяма, що розчаровує свою матір, пристрасно та успішно наслідуючу Барбі. Її переконують у необхідності брендування прогресу, нарощуванні споживання та капіталу корпорацій, у керуванні яких немає жодної жінки... що хвилюється за проблеми реальних жінок. Будучи мізандричним лайном, фільм маніпулятивно збрехав щодо виключно чоловічої, токсично-маскулінно-патріархальної влади над світом - жінок при грошах та владі на сьогодення предостатньо. І вони - Барбі відносно реальних жінок, нехай вони зроблени з плоті та відвідують гінеколога. Далеко не завжди вони відкрито підтримують фемінізм (а чим вища посада жінки, тим вірогідніше вона буде агресивно виступати проти нього), та зовсім ніколи вони не підтримують його щиро, адже тоді довелося б послідовно визнавати не тільки гендерну, але й класову нерівність, на якій тримається їх статус.

Адже сам реальний Лос-Анджелес, за межі якого ці паразити та паразите́рки вилітають лише на приватних літаках, щоб відпочити у своїх еко-френдлі палацах від тяжкої праці над світлим рівноправним майбутнім людства - це Барбіленд відносно всієї Землі. Резиденти усіх подібних оазисів свободи та демократії щиро впевнені, що вирішуючи свої проблеми (або створюючи ілюзію їх вирішення - від ООН та Червоного хресту до Medicare та шведської моделі) вони подають реалістичний приклад усім "недорозвиненим" регіонам. Звісно, ігноруючи факт, що їх "розвиненість" була досягнута за рахунок експлуатації наших ресурсів, а це було б неможливо без сторічч силоміць заохочуванної нерівності у наших суспільствах.

Я кажу "наших", тому що для білої людини немає принципової різниці між резидентами України, Індії та Судану. Нехай український глядач не оманюється тим що зовнішньо не дуже відрізняється від Роббі та Гослінга, то ж йому дозволено так само обирати свою долю. Вам не дозволено. Це не про кар'єру - соціальні ліфти зараз доступні як ніколи (хоча легіон прекаріату та маргіналів все ще смокче лапу, але вони самі винні що не витягнули конкуренції в умовах нерівного старту), а про побут. Звичайна жінка не радіє відвідуванню гінеколога у приватній лікарні з панорамними вікнами на океан, а звичайний чоловік не носить рожевий худі з написом "Я самужостатній" в обіймах друзяк у блискучих капелюхах. Так можуть жити лише Барбі та Кени у Барбілендах, куди усі багатства надходять з реального світу. Переносити цей спосіб життя на себе, вірити у його досяжність та працювати над собою згідно його ідеалам не тільки безсенсово, але й небезпечно. Розчарування буде нищівним, рожеві окуляри розіб'ються склом всередину (хто зрозумів той зрозумів). Ментальний простір що ви могли заповнити власними цінностями та мріями буде засмітнений соромом та провиною. Ресурси що ви могли витратити на активізм підуть паразиту через створений ним карго-культ.

Не вірте білим багатим людям. Навіть якщо вони жінки. Навіть якщо ці жінки прикидаються прогресивними. Вірте собі. Вірте своїм очам, а не об'єктиву режисера, затвердженного корпорацією для реклами їх продукту. Тільки так ви зможете змінити свою долю, своїм розумом та силою, у межах своїх реальних можливостей. Тільки так ви зможете допомогти людям поруч, простягнувши їм живу руку допомоги, а не у їх кишені з-за рожевого екрану. Тільки так ви визволитесь. Може й не матеріально, але ментально. Це найменше що ми можемо собі дозволити у цій дистопії.

~ ~ ~

Про Оскар для Кена

Багатьох феміністок розлютило, що з усієї знімальної команди Барбі на Оскар номінували лише Гослінга (Кена) - типу це чергова перемога патріархату. Але вони ж самі пояснювали те що Кен зазнає у фільмі більшого пригнічення, ніж усі героїні - не має ні відчуття власної гідності, ні безпечного простіру, ні навіть дому - як дзеркало середнього жіночого досвіду. Ну припустимо. Тобто Кен репрезентує жінок - ось і отримує більшу увагу, співчуття та Оскар. Фемінізм переміг.

Та поза фемінізомом - Кен більше тягне на головного героя цієї історії, з виконанням гідним Оскара. В нього не було нічого, він здобув та втратив все знову, у процесі щось зрозумів про себе, а далі його доля невідома. Барбі мала все, втратила щось, запанікувала і заворушилась щоб знову мати все, примирилася що це неможливо, доля її відома. Барбі - це проблеми білої людини, а Кен - це пан або пропав. Очевидно, що складніше та драматичніше.

2024-03-20

Інтерв'ю про гістеректомію

...Тому що якщо я не розповім про гістеректомію добре - хтось зі своєї трансфобної каланчі обов'язково розповість про неї погано. Особливо у (рад)фем-спільноті. Нехай не забувають що ми досі тут, завжди будемо усюди, та не дозволимо робити з нас солом'яних опудал. Це видання досить адекватне для цієї цілі.

~ ~ ~

Мій досвід як трансгендерної людини я відлічую приблизно з 22 років, коли після початку гормональної терапії (ЗГТ) я здобув середню чоловічу зовнішність і став відповідно соціалізовуватись. Але до цього часу я вже понад 10 років відчував гендерну дисфорію. Це була типова історія: постійна дисоціація, притуплений смак до життя, активних ігор, їжі, інтимних стосунків. Я не мав мотивації та планів на майбутнє, бо просто не бачив себе в ньому, постійно прикидаючись перед світом і собою. 

Я родом із маленького східного містечка Енергодар. Там я не міг дізнатись про трансгендерність нізвідки, крім комедій по телебаченню, та й були там лише карикатурні трансжінки. Я не замислювався, що сам можу бути «чоловіком у тілі жінки» аж до 16 років, доки не познайомився через інтернет із радикально трансфобною гілкою фемінізму. Транслюдей там описували як збоченців, та навіть через ті описи мені несвідомо стало все про себе зрозуміло. Тоді я цього злякався, бо для цього руху чоловіки – це жахливі монстри, а мені не хотілося стати одним із них. Серед тих трансфобок багато трансчоловіків у самозапереченні, мені було легше ідентифікуватися з ними, ніж розбиратися в собі. У мене тоді була глибока депресія, невдовзі я пішов із дому від аб'юзивних батьків світ-заочі. Я поринув у цю спільноту, сподіваючись, що через неї «виправлюсь» і стану «нормальною жінкою» [та лесбійкою], вільною від гендерних стереотипів. Це смішно, бо як у дівчини в мене ніколи не було проблем із жіночністю – а зараз я дреґ-квін, фембой, та й узагалі гей.

Я протримався там три роки, але досвід життя в Києві витягнув мене з внутрішньої трансфобії та мізандрії. Я мав таку кризу ідентичності, що з нервовим зривом побував у психлікарні у 2019 році. Далі мені пощастило – тільки-но я висловив серйозний сумнів у тому, що я цисжінка, мене прийняли близька подруга та чоловік (той шлюб був фіктивним і нетривалим, але ми з ним досі товаришуємо). Тоді ж відновились стосунки з батьками. Вони сприйняли це спокійніше, ніж можна було очікувати, хоча позаочі не визнають, як я змінився.


Наступний важливий крок був у 2020 році – я познайомився з київською трансспільнотою, порівняв свій досвід з історіями реальних трансчоловіків. Ще рік психотерапії в мене пішов на прийняття саме потреби в медичному переході, яку я раніше вважав примхою або травмою. На ЗГТ за літо 2021 я розквітнув фізично та психологічно: за пів року в мене зламався голос, саме як я мріяв у дитинстві, тіло приємно вкрилось волоссям, оздоровились лібідо й апетит, я подолав анорексію та набрав 15 кілограмів м'язів. Тоді я приміряв на себе декілька [небінарних] гендерних ідентичностей, шукаючи себе у спільноті, але з 2022 року я себе ідентифікую просто як чоловіка. [бо ці ідеї втратили для мене сенс. Особливо на фоні побутових проблем чоловічого гендеру, там ніхто не питає про твою ідентичність, а над жіночим паспортом лише порегочуть. Хоча зараз він надає мені величезні привілеї, я радий що не встиг його позбутися. Шкода тільки голитися та мастектомію відкладати]


Про гістеректомію (видалення матки) я вперше спитав у приватній клініці ще у 2019 році. Гінекологиня запевнила мене, що «без серйозних причин» це дурна ідея, бо «може, я ще зустріну чоловіка, якому захочу народити п'ять дітей». Мене це роздратувало, бо я завжди хотів дітей, але й завжди відчував огиду до розмноження, це моя незмінна природа. Я не наважився розповісти справжню причину – можливо, тоді б мене сприйняли інакше.

Я хотів позбутися матки вже давно, менархе у 12 років було для мене щирою несподіванкою, а з 14 років у мене ще й виліз спадковий ендометріоз. Хоч його і можна ефективно лікувати, але в підсумку з дисфорією від менструального циклу та страхом вагітності я не міг повноцінно жити. Я повернувся до цього питання з початком ЗГТ у 2021 році, відчувши себе в безпеці трансспільноти. Проте неочікувано, я не знайшов прийняття навіть там.

Мене запевняли, що мене тягне позбутися моєї «найбільш жіночої» частини тіла, бо я хочу так довести світу, що я «справжній чоловік», а насправді для ідентичності це не так важливо, як зовнішні косметичні операції (які мені, навпаки, не надто горять). Це частково можна зрозуміти, бо до 2016 року в Україні гістеректомія для трансчоловіків була обов'язковою, інакше їм не міняли паспорт. Але чого неможливо зрозуміти – це газлайтингу та поширення відверто трансфобних міфів: буцімто без матки в мене інші органи змістяться або взагалі випадуть, що я втрачу вагінальну чутливість, що при операції можна зачепити нерв і позбутися оргазмів.


Я вирішив вивчити це питання досконало, і це стало початком мого шляху трасмедикаліста – я збирав масиви наукових даних, спілкувався з трансперсонами поза спільнотою, розпитував знайомих лікарів. У результаті написав декілька вичерпних статей про медичний FtM перехід, що мають попит у новачків. Я повернувся до планування операції взимку 2022 року, отримав для цього психіатричний діагноз «Транссексуалізм», але невдовзі російська агресія посунула плани на невизначений строк. Я нікуди не поїхав з України, примирившись із будь-якою долею. Та вже восени 2022 року я знайшов дружніх лікарів, пройшов обстеження – але тоді почались відключення світла. Нарешті в лютому 2023 року, за наявності генератора та відносної тиші в Києві, я нарешті наважився лягти в гінекологічний стаціонар.


Знайти дружніх лікарів у Києві було легко. З першої ж спроби я натрапив на досвідченого гінеколога, який надав мені контакти своєї протеже-хірургині. Дуже іронічно, що це сталося в тій самій клініці, де чотири роки тому мені бажали чоловіка з п'ятьма дітьми. З міркувань ціноутворення операцію запланували в державній клініці. Там обов'язково потрібен якийсь діагноз, але «Транссексуалізм» вписати не можна, це питання в Україні досі не врегульоване. Формально мені провели гістеректомію як цисжінці з міомою матки (а трансчоловікам, які вже мають чоловічі документи, вписують інтерсекс-діагнози). Усі лікарі, які зі мною працювали, розуміли, хто я та чому я тут, і ставилися до мене у процесі нейтрально або з коректною цікавістю. Сусідкам за відділенням з їхніми серйозними захворюваннями не було до мене діла взагалі. А з головною хірургинею в мене склались дуже теплі дружні стосунки, вона профі та справді любить свою роботу, мені було, про що з нею поговорити як людині та як активісту, а не лише як пацієнту. Я був у неї першим трансчоловіком, але за моїми рекомендаціями через неї вже пройшло декілька моїх знайомих.

[Якщо вам теж треба контакт - звертайтеся!]


Здалеку гістеректомія здається складною операцією, бо в більшості випадків її проводять цисжінкам із дуже серйозними захворюваннями, що знижують імунітет і регенерацію. Проте сама собою гістеректомія технічно не надто складна. Якщо робити її умовно здоровій людині, якою є середній трансчоловік, то ризики в неї мінімальні. Особисто для мене найнеприємнішим було встановлення венозного катетера з клапаном. Для видалення матки, шийки та труб мені робили лапароскопію під загальною анестезією, на все пішло близько чотирьох годин. Я легко вийшов із наркозу, мене відправили додому через два дні обов'язкового спостереження, запакували мені купу антибіотиків на тиждень. Рештки газу від лапароскопії відчувались у черевній порожнині декілька днів, від них тіло ниє, ніби при грипі. 


Мені наказали не навантажуватись мінімум два тижні та забути про секс на місяць. Я ж протримався десять днів до зняття швів із живота і побіг святкувати довгоочікуване визволення. Фізична та сексуальна активність пошкодила внутрішній шов на місці шийки, та ще за тиждень у мене сталась рясна кровотеча. Мене забрала швидка, проблему вирішили за ніч тампоном із гемостатиком, але це було страшно. Зрозумів, що рекомендацій лікаря таки варто дотримуватися. На животі я маю 4 крихітні шрами: їх приховує волосся, і вони поблідли з часом. За моїми відчуттями, на повне загоєння внутрішнього шва пішло три місяці, а за пів року чутливість піхви без шийки впала до комфортної мені норми (а оргазми ніяк не змінились). Уже майже через рік операції якість мого сексуального життя стабільно росте з досвідом. Та й мої органи на вихід через піхву не поспішають. На щастя, наука перемогла брехню всіх тих дбайливих людей, що мене відмовляли.


Для моєї мужності від гістеректомії нічого не змінилось, я просто відчуваю себе більш фізично здоровою людиною. Замість абстракцій пройдуся по фактах: я точно знаю, що мені тепер не загрожує гіперплазія ендометрія при використанні свічок з естрадіолом (це необхідно для попередження атрофії піхви на тестостероні), рак ендометрія та шийки, вагітність і менструації при відкаті (коли тіло намагається повернутися до попередньої статі– прим.ред.) [ні, тіло не намагається повернутися до попередньої статі, то треба ЗГТ кинути, ну куди ти полізла]. Я його не планую, але життя бентежне – останній рік в Україні дефіцит препаратів ЗГТ, цілком можливо, що найгірші часи для всього людства ще попереду. Я песиміст, тож пішов на таку хитрість – залишив собі яєчники, щоб при відкаті вони відновили роботу. Так я не залишусь без статевих гормонів із клімаксом, хоча дисфорія частково повернеться. Лікарі це моє рішення зрозуміли та підтримали. На щастя, яєчники в мене здорові, нічого їм від 5–10 років тестостеронового анабіозу не зробиться.


Хоча мені дивно про це думати, бо далі, ніж на пів року я своє життя не бачу крізь туман війни. Це майже смішно: я пройшов свою найвищу точку задоволення від життя за перші пів року ЗГТ, побував у ремісії якісь 4 місяці за 10 років межового розладу особистості – і повернувся до того ж депресивного стану, як у юності, але з іншої причини. На жаль, мені не виправити його психотерапією та самовдосконаленням, а тільки вчитися з ним жити. Хоч це і звучить дещо сумно, але без переходу мені було б значно гірше. Ідеально ніколи нічого не буває, я кожен день вчуся бути вдячним за те, що маю. Я маю друзів, партнерів, особистий простір, котів, творчість, активізм, якісь мінімальні амбіції та можливості. Та головне, що я нарешті маю себе. Через дива сучасної медицини та співчуття багатьох людей я отримав доступ до базового комфорту, найпростіших задоволень життя, за які я міцно тримаюсь. Це чогось варте, заради цього можна ще поборсатись.


2023.12.19

мені сподобалось як мене намалювали


~ ~ ~


Стаття цілком -

https://www.wonderzine.me/wonderzine/life/experience/18443-golovne-scho-ya-nareshti-mayu-sebe-tse-translyudi-yaki-mali-koriguvalni-operatsiyi

Репродуктивний фронт

Ну раз об этом уже начинают сраться феминистки-уклонистки и женщины-военные, то не грех выложить эту отредактированную копипасту сообщений и...